Практично всі представлені в даному розділі, короткі і не надто короткі дописи, стосуються тих базових проблем, які рвуть на шматки українське суспільство, та не дозволяють йому згуртуватися в те, що прийнято називати політичною нацією, а простіше кажучи – народом. Деякі з цих дописів (До народу України; Занедбана нація; Про земельне питання; Як ми закони Природи дурили), написані 13 років тому. Однак не втратили актуальності і сьогодні. Втім, ті проблеми, які висвітлені як в цих давнішніх, так і в буквально вчора написаних дописах, були і залишаються актуальними сьогодні, вчора, і тридцять років тому. І боюсь, що будуть актуальними ще надзвичайно довго. Власне до тої пори, коли ми, або вирішивши ці проблеми станемо державницькою українською нацією, або не вирішивши їх, втратимо українську державність. Нажаль.
Розмову з «Небайдужими» хочу розпочати з коротких (фейсбучних), переважно нещодавніх дописів:
1.Про той дурдом, що в Україні відбувається.
2.Про українське громадянське суспільство.
3.Про український національно-патріотичний рух.
4.Бачили очі що брали – тепер їжте, хоч повилазьте.
5.Про українські паралельні світи.
6.Про те, як в Україні базові проблеми державності вирішуються.
7.Про український політичний монополізм.
8.Про «еволюційну» українізацію України.
9.А й то правда, для чого нашим діткам та й ту кляту українську вивчати?
10.Дехто стверджує, що мовне питання можна вирішити за рік.
11.Про те, як ми з олігархатом боролися.
12.Про дикунський нарцисизм, або про те, як комар силою вихвалявся.
13.Все частіше і частіше про Фінляндію згадую.
Про той дурдом, що в Україні відбувається.
Час від часу душа прагне «пару випустити». Бо спокійно спостерігати за тим дурдомом який натепер є реаліями життя України загалом і українства зокрема, то або душі не мати, або ідіотом бути. І що характерно, ніхто ж тому українству тай не доктор. Бо йому, Господь в рази більше ніж іншим дарував. От тільки людської гідності та національної свідомості не додав. Бо що б ми не говорили, які б виправдання не придумували, а всі наші минулі, теперішні і нажаль майбутні біди, то не від браку природних ресурсів, не від браку працелюбства, розуму, кмітливості чи фарту, а від факту того, що українство так і не спромоглося згуртуватися в консолідовану політичну націю, а простіше кажучи – народ.
Відразу ж зауважу, що говорячи про українство, маю на увазі не лише етнічних українців, а всю сукупність тих, для кого Україна – то не пустий звук і не банальна територія на якій гроші заробляють та нужду справляють. Бо сотні разів переконувався в тому, що серед етнічних росіян, татар, вірмен, євреїв та представників інших народів, часто-густо більше українців аніж серед малорассєйськіх, зазвичай руськагаварящіх х@хлов.
Та як би там не було, а фактом залишається те, що серед сукупності тих базових ознак які населення від народу відрізняють, по суті нема жодної яка б об’єднала бодай три чверті українського населення. А й то правда, які такі визначальні ознаки об’єднують тих хто живе на тій благодатній, щедрій землі, яку Україною називають? Що дозволяє нам називатись українським народом? Можливо, спільна мова? А може, спільна церква? Спільні традиції? Спільне бачення перспектив історичного розвитку? А можливо, якісь спільні герої? Чи якась спільна національна ідея? А може те, що можна назвати національною елітою?
Звичайно, можна скільки завгодно патякати про те, що кожен з нас зокрема і всі загалом за мир, за добробут, за справедливість та за все хороше і проти всього поганого. Але правда життя полягає в тому, що за мир, добробут, справедливість, за все хороше і проти всього поганого, то визначальні ознаки всього притомного населення Землі. І ці чесноти не є такими, які поляків відрізняють від німців, німців від японців, а японців від китайців.
А ще, можна скільки завгодно демагогити про те, що національні держави – то застаріла форма самоорганізації суспільства. Що майбутнє за космополітичним, безнаціональним, глобалізованим світом. Що об’єднана Європа стирає грані між індивідуальними особливостями різних націй. І т.д. і т.п. Однак подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а Природа влаштована таким чином, що в ній еволюційний саморозвиток біологічних, економічних, політичних, соціальних та будь яких інших подібних систем, неминуче передбачає наявність гранично великого різноманіття відповідних складових цих систем. А це означає, що якими б соціально привабливими, економічно вигідними, політично доцільними не виглядали всі ці космополітичні, безнаціональні, глобалізовані системи, а рано чи пізно вони закінчать одним – глобальним пшиком, а точніше крахом. Бо на відміну від законів кримінального права, закони Природи не можливо ані відмінити, ані замінити, ані обдурити.
Та що нам, розумним та хитрим до законів Природи. У нас бо ж свій, особливий шлях до землі обітованої. Ми ж бо всупереч здоровому глузду і законам Природи, намагаємся державу на брехні збудувати. Намагаємся створити такий гермафродитний народ, який би не мав спільної мови, спільних традицій, спільної церкви, спільної історії, спільних національних героїв, спільних поглядів на перспективи історичного розвитку, і в той же час, був сильною, консолідованою, державницькою нацією.
Послухайте шановні, не смішіть людей. А якщо ви дійсно прагнете до того, щоб ваші діти, внуки та правнуки жили в цивілізованій, заможній, процвітаючій Україні, то не закони Природи маєте дурити, а гуртуватися в державницьку націю – український народ. І оскільки цей народ не польський, не єврейський, не китайський, а український, то його стержневою основою має бути українська ідентичність, безумовною та найголовнішою ознакою якої є українська мова. Втім, можете й надалі про какая раздніцу белькотати. От тільки, заради Бога, перестаньте соплі пускати з приводу паскудного життя в цій державі та відсутності перспектив цивілізованого майбутнього для наших дітей. Бо ніхто ж ні вам, ні нам не доктор.
29.12.2020.
Про українське громадянське суспільство.
Ми так довго та самовпевнено тішилися тим, що нарешті в Україні сформувалося загальнонаціональне громадянське суспільство, що навіть не помітили факту того, що наявність цього суспільства, то скоріше бажана ілюзія аніж правда життя. Бо якщо на факт протестного самоспалення воїна-героя, громадянина і патріота Миколи Микитенка, активно відреагували не мільйони і навіть не тисячі, а купка активістів, то це безумовно означає, що реального, загальнонаціонального громадянського суспільства в Україні нема. Бо громадянське суспільство, то не тоді коли майдани раз на дванадцять років, сотні тисяч збирають. А тоді, коли ці сотні тисяч збираються за найменшої загрози обмеження громадянських прав та свобод, а тим більше загрози руйнації основ його, громадянського суспільства, державності. Ну а те, що нинішня хтирож@па, швондєр-паніковська влада цинічно та неухильно руйнує основи української державності, так то ж і до ворожки не ходи.
Ясна річ, не маю жодних претензій до відвертих українофобів та тієї переважної більшості, яку байдужі холопи утворюють. Бо фактично малочисельна, але галасливо-нахабна «армія» українофобів, лише тому й «армія», що українському громадянському суспільству волю паралізувало та зуби заціпило. А стосовно безумовно багаточисельної армії холопів, так холопи вони ж і є холопи. Анонімний папірець в скриньку кинути та на трон нікчему посадити, або з кущів «сам дурак» гавкнути, так то ж свята справа. А от на захист цього нікчеми бодай пальцем поворушити, бодай слово замовити, то звиняйте – нє холопскоє ето дєло.
А от до кого дійсно звертаюсь, апелюю та взиваю, так це до тих двадцяти відсотків українства для яких Україна – то не пустий звук, а матір рідна. Бо саме це українство могло б і мало б стати тим активним громадянським суспільством, яке ніяким українофобам, ніяким олігархам, ніяким політиканам, бандюкам, нікчемам, покидькам та багаточисельним холопам, не дозволило б звернути Україну з шляху цивілізованого світу, та вкотре спрямувати її історичний розвиток на манівці дикунського русського міра.
Але ж для того, щоб частиною громадянського суспільства стати, треба свою рідненьку дупку та й від тепленького дивану відірвати. Бо громадянин від холопа тільки тим і відрізняється, що не соплі пускає: «А что я могу! Ето оні віновати!», а гордо заявляє: «Це моя держава! А отже і я відповідальний за те, що в ній відбувається!». І не просто заявляє, а в міру своїх сил та можливостей, сприяє розбудові та процвітанню цієї держави.
Отож панове громадяни, піднімайте свої дупки та й гайда українську державу боронити. Бо завтра, пізно буде. Бо влесливо-хитрож@пі паніковські, які нікому і нічого нє должни, то вам не туповато-прямолінійні януковичі. Бо все ж по закону, по конституції та по волі народу організують. От тільки тому «народу» місця на цій землі не залишать. Хіба що, в якості дешевої рабсили. Та й то, до при, до часу.
30.12.2020.
Про український національно-патріотичний рух.
Однією з нестерпно болісних тем про яку хочеш не хочеш а маєш сказати, є проблема того ганебного стану, в якому натепер український національно патріотичний рух перебуває. Бо як не крути, як не верти, а маємо визнати, що на сьогоднішній день в Україні ніякого масового національно патріотичного руху, ба навіть національно патріотичного виховання не існує. І це при тому, що в Україні, попри наявність формальних ознак української унітарності, попри наявність формальних конституційних норм, реально найбільш незахищеною, найбільш приниженою, найбільш зневаженою є саме українська мова, українська церква, українська культура, українська ідентичність.
Ні, ні… На рівні пампушок, галушок та показушної шароварщини, тут все гаразд, цього скільки завгодно. А от на рівні реального стану речей, то вже звиняйте: поголовне русськоязичіє, поголовно москворота попса, поголовно москворотий шансон, засилля гебешного православія, засилля доморощених та пришлих русськагаварящіх, русськамислящіх, русській мір славящіх, мєнтов, сватов, братов, кварталов, бужунських, ків, псів, шаріїв, шахраїв, ківалових, кідалових, добкіних, бобкіних, інтерів, зіків, ньюсванів… Імєєм право, дємократія.
А на фоні цього сатанинського, антиукраїнського, антидержавницького шабашу, ті хто називають себе націоналістами та патріотами між собою чубляться, та рівнем чи то націоналізму чи то дебілізму міряються. Та вже домірялись до того, що рівень їх електоральної підтримки співрозмірний хіба що з рівнем статистичної похибки вимірювань. А найкреативніші, найгаласливіші «патріоти», головним чином бувші та нинішні очільники «Свободи», белькочучи якусь маячню про захист української справи на території ворога, як ті цуцики медвичуківськими зіками, ньюсванами і 112-ми бігають та під дудку промосковських диригентів з відвертими антидержавниками і українофобами в засос «дискутують».
І що характерно, ті хто само назвалися єдино канонічними, єдино правильними, єдино достойними націонал-патріотами, при нинішній очевидно антидержавницькій, явно антиукраїнській владі – тихіше води і нижче трави. Уже і про бариг вальцманів – ні пари з вуст, і про свинарчуків – ні гугу, і про мальдіви з оманами – боже спаси, і про боротьбу з корупцією та олігархатом – хіба що так, для проформи, і про поголовне зубожіння, тарифні геноциди, наживання на війні – тільки за командою медвичуківськи диригентів. І це при тому, що саме при нинішній владі ми маємо справу не з вигаданими, а з реальними баригами вальцманами, з реальними свинарчуками, з реальними щотижневими мальдівами, кошевелями, оманами, з реальним тріумфом олігархату, з реальною мега масштабною корупцією в нафтогазах, енергоатомах, великих та малих будівництвах, показушній боротьбі з ковідами. Ну а про військову, земельну, мовну, євроінтеграційну, тарифну та какая-раздніцкую політику нинішньої влади – просто мовчу.
Та грець з ними, галасливими, медійно-креативними «патріотами». Тим більше, що мова йде лише про купку демагогів, які прикриваючись націоналістичною риторикою, чи то в силу своєї розумової неповно справності, чи то за бабло кремлівських кураторів, нахабно та цинічно дискредитують (і треба визнати, дискредитують ефективно) святу справу українського національно-визвольного руху загалом і українського націоналізму зокрема. Бо як би там не було, а українському патріотичному загалу, справжнім українським націоналістам, не демагогією треба займатися, а реальною національно-визвольною боротьбою. Бо як не крути, як не хитруй, а фактом залишається те, що в нинішній українській державі, саме україномовне українство, а отже і українство загалом (вибачте, але російсько мовні українці, то ніби гавкаючі коти чи нявкаючі собаки), на своїй Богом даній землі, є найбільш незахищеною, найбільш зневаженою частиною суспільства. І такий стан речей не може бути нормальним.
Що робити, питаєте? Та принаймі дослухатись до тих програмно-засадничих слів Степана Бандери, якими розпочинається збірка його праць під загальною назвою «Перспективи Української Революції». А ці слова наступні: «Наша внутрішньо-політична праця має бути скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя». І як на мене, це по суті означає, що в реаліях сучасної української держави, нема більшого націоналізму і більшого патріотизму, як той, що гуртує населення України, ба навіть населення різно етнічне та різномовне, в потужну, консолідовану політичну націю. Гуртує на основі української мови, української ідентичності, українських традицій та європейських, загально людських цінностей.
Отож: гуртуймося, борімося, поборемо! Слава Україні!!!
01.01.2021.
Бачили очі що брали – тепер їжте, хоч по вилазьте.
Не мав і не маю жодних ілюзій, а тепер не маю і жодних претензій до Володимира Зеленського. Типовий безпринципний, цинічний, в міру нахабний, в міру похабний, в міру веселий, в міру влесливий, в міру освічений, в міру невіглас, в міру вихований, в міру не вихований хлопчина, який нікому і нічим не зобов’язаний, і який нікому і нічого нє должен. Типовий, середньостатистичний какая раздніца, для якого українська культура, українська мова, українські традиції та українська ідентичність загалом, то лише тема для анекдотів та зневажливо-хамського гумору.
Що правда дехто стверджує, що цей хлопчина має не аби який артистичний талант та не аби яку сценічну харизму. Не знаю. Як на мене, талант і харизма – це коли як Михайло Жванецький, а коли як Михайло Задорнов, так то не талант і не харизма, а банальне, бездарне, похабно-хамське, совдепівське кривляння, яке, якщо комусь і цікаве та смішне, так лише таким же сіреньким, бездарним та нікчемним як і автор відповідних кривлянь. Ну а те що шоумен Зе, то зменшена як за розміром, так і за «талантом» копія Задорного, так то ж очевидний факт.
Якщо ж і мав якісь ілюзії та маю якісь претензії, то лише до нашого хитромудрого, хитрож@пого українського «народу», який в якомусь дикунському пориві, оскаженіло улюлюкаючи «Ми іх сдєлаєм!!!», возніс до рівня національного героя, ба навіть спасителя отєчєства, самі знаєте кого. І якими б виправдальними мотивами не оперував цей «народ», скільки б не патякав про невиправдані сподівання, про поголовне зубожіння, про тарифні геноциди, про втому від війни та бариги пороха, а фактом залишиться те, що 73% цього народо-насєлєнія заявило, що для нього Україна, то пустий звук. Бо інакше з півсотні претендентів, воно б не обрало те, що обрало.
От мені просто цікаво, а на що розраховував, на що сподівався цей мудрий «народ», коли всю повноту влади у своїй, віками вистражданій українській державі, віддавав на поталу тим, для кого ця держава то як кобилі п’ята нога, то як банальне місце для заробляння бабла та задоволення своїх фізіологічних потреб?
І чому сьогодні цей мудрий «народ» з таким невинно-праведним, придуркуватим виглядом дивується, а іноді навіть ремствує з приводу безбожного росту тарифів. Чому дивується тому махровому розкраданню його, народу, фінансових та природних ресурсів, яке відбувається в нафтогазах, енергоатомах, на великих та малих будівництвах, на боротьбі з короно вірусами, на махінаціях з землею, на фінансуваннях армії, освіти, медицини…? Чому дивується всім цим дебільнувато-хамським відосикам, всім цим нікчемним патяканням про лібертаріанську економіку, про неактуальність національних держав, про безальтернативність вільного (читай дикунського) ринку землі, про дві мови – один народ, про я нє лох, про я нікому і нєчєго нє должен…? Чому іронізує над цією показушно-нікчемною боротьбою з корупцією, олігархатом, монополізмом, з свавіллям суддів…? Я вже про ставлення нинішньої какаяраздніцкої влади до української мови, української культури, української церкви та української ідентичності загалом – просто мовчу.
І зауважте, це ж тільки квіточки, ягідки попереду. Бо якими б бездарно не професійними не виглядали швондєр-паніковські, які б дебільнувато-панібратські відосики не демонстрували, а свою шахрайську справу вони добре знають. Навіть не сумнівайтесь.
03.01.2021.
Про українські паралельні світи.
Незліченну кількість разів пояснював притомним і не надто притомним, що науковоподібні байки про паралельні світи, то шизофренічна маячня тих, хто живе за принципом «чув дзвін та не знає де він». Ан, ні. Виявляється паралельні світи існують. Це зрозумів після того, як заглянув на сторінку свого давнішнього студентського приятеля, який веде свій російськомовний політично-історичний блог.
І потрібно зауважити, що той приятель так би мовити «наш». Тобто той хто бачить Україну цивілізованою, демократичною, європейською державою. Активної участі в майданах звичайно не брав, однак диванним чином і помаранчеву революцію і революцію гідності підтримував. Та й дописи того приятеля, то не якась совдепівська чи русськоміровская маячня, а зовсім навпаки. Що правда, оте «наш», то лише до дискусії про мовне питання. Бо наші російськомовні «свої», так то ж як російський лібералізм – закінчується на українському питанні.
Однак мова не про те. І навіть не про те, що практично всі коментарі до дописів мого студентського приятеля, російськомовні. Бо сам по собі даний факт, цілком природній та закономірний: допис російськомовний, коментар аналогічний. Мене ж не дивує, що практично всі коментарі до моїх україномовних дописів україномовні.
Та от про що подумав. От ми живемо на одній землі, в одній і тій же державі, в одних і тих же містах. Вчимося в одних і тих же школах, в одних і тих же коледжах, одних і тих же університетах. Відвідуємо одні і ті ж супермаркети, одні і ті ж аптеки, одні і ті ж футбольні матчі… І в той же час живемо ніби в паралельних світах. Навіть в тому, здавалося б мега інтернаціональному інформаційному просторі, яким фактично є фейсбук та йому подібні інтернет ресурси, ці світи практично не перетинаються. А якщо й перетинаються, то лише до першої дискусії на тему мовного питання.
Звичайно, можна заткнути вуха, заплющити очі, відключити мізки, та й зробити вигляд, що в Україні мовної проблеми не існує. А ще, можна безкінечно розповідати про двомовну Канаду та чотиримовну Швейцарію. Про дві мови – один народ. Про еволюційне вирішення мовного питання. Про неактуальність національних держав, про перспективність безнаціональних, космополітичних суспільств. І т.д. і т.п.
А от куди заткнути факт того, що імперська Росія на увесь цивілізований і не цивілізований світ відкрито заявляє: територія України, то ісконно русськая зємля та невід’ємна частина Росії? Куди заткнути той, лише розумово неповносправним не відомий факт, що імперська Росія закінчується там, де закінчується російськомовне населення? Куди засунути ту загально відому правду життя, що саме під приводом захисту русськоязичного насєлєнія (зауважте – не етнічних росіян, а саме русськоязичного насєлєнія), всупереч всім писаним і неписаним законам, меморандумам, договорам та домовленостям, дикунська Росія анексувала український Крим, та окупувала український Донбас? А це означає, що подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а у двомовної України, а тим більше України російськомовної, нема не те що європейських, а навіть державницьких перспектив.
Я вже мовчу про факт того, що в Україні невирішеність мовного питання, породжує не лише глобальні політичні проблеми, а й не менш глобальні проблеми морально-етичні. Ми ж все так хитро придумали, що нібито і закон про державний статус української мови є, а ніби – це і не закон зовсім, а так – побажання на туалетному папері написане. Ми ж все так хитро влаштували, що на трибуні Верховної Ради, закон ніби і виконується, а за межами цієї трибуни, об нього не гріх і ноги витерти. Що перед об’єктивом телекамери, чинуша ніби і виконує закон, а поза межами цього об’єктиву – нахабно плює на нього. Що на уроці, вчитель ніби і дотримується закону, а на перерві – зовсім навпаки. Ми кого дуримо?… Себе дуримо. А потім, щиро дивуємся, чого ж це ми, такі чесні та православні, живемо в країні, де подвійна мораль та неповага до закону – норма життя.
Знаєте, ще тридцять років тому ми мали б визначитись: ми з розумними чи з красивими, ми росіяни чи українці? Якщо вже ми такіє русськіє, то давайте чесно скажемо – ми русськіє. Бути русськім, це також вибір і можливо не найгірший. Але шановні, не тіште себе ілюзіями того, що ви будите русськогаварящімі і не русськімі. Що будите русськімі і житимете в цивілізованій Європі, а не в тому дикунському світі, який називається русськім міром. Міром, в якому людина ніколи по людські не жила і жити не буде. Бо русській мір створено не для того, щоб в ньому жити по людські, а для того, щоб його уважалі. Ну в сенсі «Ти мєня уважавєш?! Ах ти падло, так ти меня нє уважаєш!!!…».
Ото ж панове громадяни, ви вже якось визначайтесь. Бо вже давно пора. Втім, про що це я? Кому це я? Ми ж в паралельних світах.
04.01.2021.
Про те, як в Україні базові проблеми державності вирішуються.
Тридцять років український загал спостерігає за безкінечною, безплідною, нікчемною грою, в якій українські влади та експертні середовища, замість обговорення та вирішення базових проблем держави, тільки те й роблять, що створюють та обсмоктують дріб’язкові і по суті нікчемні медіа приводи. При цьому, якщо попередні влади створювали інформаційні шуми так би мовити на аматорському рівні, то нинішня в цьому сенсі є професіональною. Бо вся її внутрішня і зовнішня «політика» по суті зводиться до неперервного потоку беззмістовних, нікчемних відосиків, зашкварів, шоуконференцій та шоуінтерв’ю. А експертні середовища знай обсмоктують та пересмоктують всю цю інформаційну маячню. Ну а що ж базові проблеми держави? Та кому вони цікаві, коли на сцені професіональні клоуни зажигають.
Воно б то й нічого, не гріх і посміятись. Але от біда, не вирішивши базових, стратегічно важливих проблем, відповідна держава не має історичних перспектив, а її населення не має шансів на цивілізоване, заможне життя. І як ви розумієте, це вже зовсім не смішно.
А як не крути, як не верти, а в Україні не було, нема і ще довго не буде більш складної та стратегічно більш важливої задачі, аніж гуртування різномовного, різноетнічного, різноконфесійного, політично різновекторного, переважно хитрож@пого та байдужого населення, в консолідовану державницьку націю – український народ.
Бо як не крути, як не хитруй, а всі ці наші корупції, всі ці наші ненажерливі чинуші, всі ці цинічні демагоги які називають себе політичною елітою, всі ці продажні суди, прокуратури та адвокатури, всі ці окуповані крими та донбаси, вся ця кланово-олігархічна система влади та власності, все це нікчемне життя в атмосфері тотальної брехні, подвійної моралі та неповаги до закону – це прямі наслідки факту того, що населення України так і не спромоглося згуртуватися в цілісну політичну націю – український народ. А таке гуртування не можливе без вирішення проблеми мови, землі та московсько-патріархальної церкви.
От скажімо, питання землі. Це ж не питання наявності чи відсутності ринку землі, а питання існування української нації та української державності як таких. Ні, якщо ми прагнемо до безповоротного перетворення України на кланово-олігархічну територію, якщо хочемо остаточно знищити українське село, українське селянство, а зрештою і саму Україну, то маємо й надалі гратися з отим дурнувато-цинічним “продовжувати мораторій на продаж землі, чи не продовжувати”. А ще краще, давайте запровадимо так званий вільний, а фактично дикунський ринок землі. І все ж станеться само собою. Ви навіть не помітите як та коли це сталося. Навіть не збагнете, чому це сталося і хто винуватий.
І все ж буде правильно, все за законом, за референдумом, за волевиявленням людей. І китайцям продавати не будемо, і арабам – не будемо, і американцям – не будемо. І все ж буде науково обгрунтовано, економічно, соціально та політично доцільно, фінансово вигідно. І все ж для народу, все ж для людей, все ж для загального блага. От тільки, цього блага – не буде, і народу – не буде, і майбутнього у наших дітей – не буде. Бо якщо ми дійсно прагнемо до загально державного та власного блага, то не про розпродаж української землі маємо дбати, а про те, як на цю землю господаря повернути. А цим господарем може і має стати заможний український селянин, якого колись називали куркулем, а нині – фермером. Бо в Україні, саме заможний селянин (фермер) може і має стати тим середнім класом, який буде надійною та непохитно-гранітною опорою української державності.
Або наприклад, питання «української» московсько-патріархальної церкви, це ж не питання віри, а питання національної безпеки. Бо подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а фактом залишається те, що московсько-патріархальна церква є відверто антидержавницькою, антиукраїнською ба навіть українофобською структурою? А якщо в цій церкві і зустрічаються поодинокі проукраїнські винятки, то це лише винятки і не більше того. А українська держава та українське суспільство, замість того щоб вирішити наявну проблему, заплющує очі та белькоче якусь маячню про свободу віросповідання, про відокремленість держави від церкви, про європейську толерантність та міжконфесійну терпимість.
Говорю “маячню”, бо московська церква не має і ніколи не мала жодного стосунку до того, що цивілізовані люди називають Господньою церквою, свободою віросповідання, міжконфесійною терпимістю, служінням Господу та своєму народу. Бо московська церква ніколи не служила і не буде служити ні Богу, ні народу, ні пересічним людям. Бо московська церква завжди була, є і буде оплотом того дикунського світу, який ці дикуни називають русськім міром. Міром, який не має нічого спільного ні з Київською Руссю, ні з Богом, ні з християнством, ні з цивілізованим світом.
А що стосується питання мови, то про це вже сказано та й пересказано. Тому залишається лише констатувати факт того, що в Україні питання мови, це не питання національної приналежності та способу спілкування між людьми, а питання того, станемо ми консолідованою політичною нацією (народом) чи залишимося ватно-байдужою юрбою какаяраздніц.
І як не прикро, а маємо визнати, що для нинішньої «української» влади, базові проблеми української державності, то як кобилі п’ята нога. Втім, це не стосується української землі. Бо боюсь, що вся ця бадяга з Зе президенством, тільки для того й замутнювалась, щоб «вирішити» питання української земельки. І замутнювалась не в Україні і не українством. От тільки хто ж цьому українству доктор, коли на двадцять восьмому році незалежності, 73% українського населення на увесь світ заявило, що для нього (населення) Україна – то пустий звук. А заявивши, почало скиглити, що Європа з Америкою українську державу не достатньо підтримують. Кіно і німці.
05.01.2021.
Про український політичний монополізм.
Напевно я невиправний ідеаліст. Бо як інакше пояснити факт того, що продовжую вірити в державницькі інстинкти українства і те, що населення України нарешті відмовиться від намагань обдурити закони Природи та перестане велосипеди вигадувати. Бо всі ці велосипеди давно придумані, апробовані та вірою і правдою служать всьому цивілізованому світу. От і тепер не втомлююсь повторювати те, про що було написано тринадцять років тому, і про що відомо з часів Карла Маркса. Ото ж:
Доля радянської комуністичної імперії, наочний приклад того, що очікує на ту соціальну систему, політичний і економічний устрій якої суперечить об’єктивним законам Природи і в перше чергу тому з них, в якому стверджується, що монополізація будь якої соціально-економічної системи, неминуче призводить до її занепаду і краху. Тільки не треба думати, що економічний та політичний монополізм притаманний лише комуністичним режимам. Просто при цих режимах монополізм є суттю державного устрою і державної політики.
Але монополізм, це те зло, яке зростає само по собі. І якщо в державі не діють ефективні та жорсткі механізми боротьби з будь-якими проявами монополізму, то він неминуче самозароджується і самовдосконалюється. При цьому формальних ознак монополізованості тієї чи іншої сфери політичного або економічного життя країни, може і не бути. Наприклад в Україні нема формальних ознак монополізованості металургійного, будівельного, аптечного, бензинового чи, скажімо, судочинного бізнесів. Формальних ознак нема, а фактичний монополізм є. Аналогічне можна сказати і про політичний устрій нашої держави. Держави, в якій безліч паперових політичних партій, а реальних – жодної.
Ми взагалі живемо в державі подвійної моралі і подвійних стандартів. Ми показово ходимо до церкви і фактично не віримо в Бога. Показово боремося з корупцією, а фактично створюємо умови для її процвітання. Показово базікаємо про державний статус української мови, а фактично знищуємо її. Ми пишаємося багатопартійністю і демократичністю нашої політичної системи, а фактично не маємо жодної політичної партії. Ми маємо безліч бізнес політичних проектів, а от політичної партії – жодної. Адже політична партія, це не просто формальне об’єднання групи людей, які присвоїли собі певний політичний бренд і експлуатують певний набір лозунгів, називаючи їх своїми ідеями.
Політична партія, це перш за все цілісний соціальний організм, запорукою еволюційного розвитку і успіху якого є здорова внутріпартійна політична конкуренція Не підкилимні внутріпартійні інтриги, не загравання перед вищим партійним керівництвом, не фінансова щедрість того чи іншого члена партії, а саме здорова і відкрита конкуренція, результатом якої є генерація нових ідей і відповідальність за їх реалізацію. Демократичність партії визначається не її назвою чи гаслами на знаменах, а демократичністю внутріпартійного устрою, та тим настільки тісно вона пов’язана з суспільством і настільки повно відображає його волю. При цьому політична партія повинна не просто арифметично констатувати усереднену волю суспільства, а генерувати ті ідеї, які гуртують суспільство в політичну націю і роблять суспільне життя більш гармонічним, заможним та справедливим.
І якщо сьогодні ми говоримо про монополізованість політичної системи України, то маємо на увазі факт того, що ті люди, які засідають в парламенті держави і які називають себе народними депутатами, нікого окрім своїх партійних лідерів і своїх власних бізнес інтересів не представляють. І не будуть представляти до тих пір, поки їх місце в партійній ієрархії буде визначатись не результатами відкритої політичної конкуренції, а розмірами їх гаманця чи особистою відданістю лідеру і доки на політичній мапі України будуть не дійсно демократичні партії, а різнобарвні бізнес партійні проекти.
Прямими наслідками того фактичного монополізму який притаманний теперішньому політичному устрою нашої держави є фактична відсутність національної політичної еліти та жахлива корумпованість і безвідповідальність влади. До того ж, така влада є слабкою і політично імпотентною. Її слабкість та імпотентність визначаються не відсутністю достатніх формальних повноважень, а відсутністю фактичної довіри і підтримки суспільства. Та й звідки ж візьметься ця довіра і підтримка, коли за роки незалежності, влада практично нічого не зробила задля того, щоб згуртувати українське суспільство.
Ясно, що створити бодай декілька дійсно демократичних, загальнонаціональних політичних партій надзвичайно складно. А зважаючи на практичну відсутність того, що прийнято називати політичною нацією, ця складність стає неймовірною. Однак, якщо ми хочемо жити в цивілізованій європейській державі, то всупереч всьому, зобов’язані створити відповідну політичну систему. Адже скільки б ми не дурили себе і навколишній світ байками про демократичність нашого політичного устрою, а закони Природи ми не обдуримо. І не треба дурити. Бо якщо ми дійсно хочемо жити в цивілізованій державі, то маємо не дурити один одного, а будувати цю державу. Будувати сьогодні. Бо завтра буде пізно.
Жовтень 2008.
Про «еволюційну» українізацію України.
Як не прикро, а маємо визнати, що за роки незалежності, українська влада, широкий український загал, ба навіть ті громадсько-політичні об’єднання які називають себе проукраїнськими, патріотичними, націоналістичними, демократичними партіями, мало що зробили задля вирішення мовного питання, а по суті – задля об’єднання українського населення в державницьку націю. Єдине в чому ми дійсно досягли успіху, так це в безплідному белькотанні отого заспокійливого – давайте не збурювати суспільство дражливими темами, давайте еволюційним шляхом, давайте спочатку вирішимо побутово-економічні проблеми, давайте створимо умови, давайте те, давайте се. От тільки результат цих “давайте” – пшик.
І потрібно сказати, пшик абсолютно закономірний. Адже еволюційний шлях розвитку чи то держави, чи то народу, чи то біологічного виду, відбувається лише за умови відсутності тих сторонніх чинників, які активно протидіють такому розвитку. В нашому ж випадку, таких чинників щонайменше два: зовнішній – імперська, дикунська Росія та внутрішній – кланово-олігархічна система влади і власності. Ці чинники мають різну мотивацію і різну мету. Однак стосовно мовного питання, вони єдині. Єдині тому, що шкурно не зацікавлені в тому, щоб в Україні постала потужна, консолідована українська нація.
А зважаючи на факт того, що фінансові, медійні та політично-економічні можливості вище згаданих чинників є надзвичайно потужними, можна стверджувати, що “еволюційна” українізація України – це ілюзія. Це така собі “воєнная хітрость”. Хитрість, яка дуже подобається байдужому електорату та переважній більшості російськомовного населення. Та і як тут не сподобатись. Не потрібно ж нічого робити. Не потрібно докладати жодних зусиль, не потрібно змінювати своїх звичок, не потрібно напружувати свої мізки, не потрібно нічого. Натомість проблема якось так, еволюційним шляхом, та й сама собою вирішиться. Ой лі, панове громадяни – не вирішиться. У всякому разі, не вирішиться на користь української державності.
Крім цього, схоже на те, що чотирьохсот літня історія московсько-ординської неволі, історія кріпацтв, гулагів, голодоморів та національного приниження, нічому українство так і не навчила. Бо як інакше пояснити ту холопську імпотентність, яку проявляє українське суспільство, а відповідно й держава, до тотальної русифікації українського простору, до всіх цих московсько-гебешних патріархатів, до всіх цих інтерів, ньюсванів, сто дванадцятих та зіків, до всіх цих українофобських вилупків, які прикриваючись отим цинічним «я такой же гражданін і імєю право…» та спекулюючи тим що в цивілізованому світі називають свободою слова, нахабно, цинічно, підло та безкарно, руйнують українську державу. Втім, про що це я? Ми ж толерантні.
От нам би толерантності, та й в прибалтійських народів повчитись. Бо не побоялись ці малочисельні народи, наполегливо толерантно, а то й не зовсім толерантно заявити багаточисельним поціновувачам русського міра: до поки не вивчите мову корінного народу, до поки не вивчите його історію та традиції, до поки не навчитесь жити по людські, – не матимете повноцінних громадянських прав. І зауважте, попри наявність певних громадянських утисків, жоден любитель русського міра, та й не проміняв комфортне, цивілізоване життя в йому ненависному західному світі, на скрєпи своєї духовно-бездуховної історічєской Родіни. Бо знає, нутром відчуває, що русській мір, то не для того, щоб в ньому по людські жити, а для того, щоб його боялись, пардон – “уважали”. Ну в сенсі: “Ты меня уважаешь!? Ах ты падло, так ты меня не уважаешь…”.
І де сьогодні ці маленькі та горді прибалтійські держави, а де ми – розумні, хитрі та толерантні?
03.01.2021.
А й то правда, для чого нашим діткам, та й ту кляту українську вивчати?
Кожного робочого дня проходжу повз престижну загальноосвітню школу, ба навіть – цілий колегіум. І ось що показово. Ні разу не чув, щоб молоді батьки, а відповідно і їх діточки, спілкувались українською. Щоправда, той малоросійський говір, яким разгаварівают наші малоросійські х@хли, і російською не назвеш. Однак, менше з тим – па русськаму, па гарадському, па культурному. І я постійно задаю собі питання: це ж яка каша має бути в головах тих діточок, які виховуються в атмосфері постійного лицемірства. Колегіум то, україномовний.
А й то правда, для чого нашим дітям, та й вивчати ту кляту українську мову? Ах да – ЗНО. Ну добре, здали ЗНО. Далі що? Ясно що – університет. А в університеті, що? Відомо що – русськогавагящіє, русськодумающіє, молорасєйскіє кандидати, доктори та академіки. Ні, на лекціях, деякі з них, можливо, і викладають українською. Так то ж на лекціях. А так, так то ж само собою – по вчёному, по гарадскому, по руському. Ну а там всі ці успішні бізнесмени, бізнеследі, артисти, футболісти, політики, шоумени, судді, прокурори, адвокати, психологи, політологи, радники, підрадники, спікери, проститутки, тьфу ти… політтехнологи, так то ж само собою – всі як один, русськогаварящіє. Ні, перед об’єктивом телекамери, деякі з них, іноді, а депутати – так навіть часто, та й ощасливлюють нас своєю бездоганною українською. Ну так то ж, перед телекамерою. А так, то ми ж всє вчёниє, ми ж всє культурниє, ми ж всє абразованиє, одним словом русськогаварящиє. Імєєм право.
Послухайте, шановні. Ми кого дуримо? Ах да, ми ж розумні, ми ж хитрі. Ми ж хочемо бути русськогаварящіми і не руськими, руськими і не в Росії. На уроці – україномовними, а на перерві – русськогаварящімі. Ми ж хочемо виховувати дітей в атмосфері брехні та неповаги до закону і жити в країні високої моральності та духовності. Ми ж хочемо для зовнішнього світу бути українцями, а отже цивілізованими європейцями, а фактично – представниками по суті дикунського русського міра. Ми ж великі винахідники, і хочемо придумати такі закони, які б дозволяли красти, брати, ба навіть вимагати, хабарі, не платити податки, і при цьому жити в державі соціальної справедливості та матеріального добробуту. Ми ж геніальні селекціонери, і хочемо створити таку гермафродитну націю (націю кац@пох@хлів), яка б не мала спільної мови, спільного бачення перспектив майбутнього, спільних традицій, спільної історії, спільної релігії, спільних національних героїв, спільної національної еліти, спільної національної ідеї, і при цьому, була б цілісною, міцною та могутньою.
Послухайте, мічуріни ви наші, селекціонери нєдодєланиє, та я вам і без експериментів результат скажу: за всіма законами живої і неживої Природи, гермафродитна нація та їй відповідна держава, не мають майбутнього. Не мають бодай тому, що гермафродити потомства не мають і мати не можуть.
Питаєте координати того «виняткового» міста де українці українське зневажають. Та власне таким є кожне друге місто України. А якщо вже так наполягаєте, то з прикрістю повідомляю: славне козацьке місто, яке колись Новоселицею звали, а нині Новомосковськом кличуть.
6.11.2017.
Дехто стверджує, що мовне питання можна вирішити за рік. Чесно кажучи, сумніваюсь. Звичайно, якщо мова йде про те, як змусити вчителів, професорів, поліцейських, прокурорів, чиновників та підчиновників, виконувати закон, то цю проблему дійсно можна вирішити за рік. Для цього навіть не потрібно вигадувати якісь додаткові закони. Потрібно лише одне, кожному директору, ректору, великому та маленькому начальничку, тихенько шепнути на вушко: “Шановний, якщо через пів року, бодай в одному класі, бодай в одній аудиторії, бодай на одному, тобі підпорядкованому робочому місці, почується русськая рєчь, то твоє тепленьке крісло займе людина, яка буде виконувати конституційний закон і доб’ється аналогічного від своїх підлеглих.”
А от, що шептати тим молоденьким мамочкам і татусям, які ведучи своїх діточок до школи, вперто цвірінчать па культурному, па гарадському, па русськаму? Що шепнути тому пересічному населенню, яке звикло общаться па гарадському і яке вперто не бажає змінювати свої звички. Я вже мовчу, про наявну в Україні багаточисельну орду ідейних любітєлєй русського міра та ідейних українофобів. Чи може хто сумнівається, що ця орда є багаточисельною?
Та і хто буде шептати? Влада, чиновники, олігархи? А може їм підконтрольні засоби масової інформації? Послухайте, ми вже давно мали б усвідомити, що наша умовно українська влада, наша чиновницька рать, а тим більше кланово-уркаганський олігархат, шкурно не зацікавлені в тому, щоб в цій державі постала сильна, консолідована нація.
По суті, в сучасній Україні є лише одна сила яка спроможна і має її врятувати. І цією силою, є громадянське суспільство, тобто вся сукупність тих активних, небайдужих, патріотичних людей, які власне і є громадянами України. Не байдужим населенням, не електоратом, не ватниками, а саме громадянами. Бо якби там не було, а саме громадяни визначають історичний поступ держави. При цьому не має визначального значення, їх відносна кількість: 20%, 30% чи 10%. А от, що дійсно має визначальне значення, так це згуртованість цих громадян та ясність тих цілей які вони перед собою ставлять.
Сьогодні нема а ні часу, а ні сенсу, серйозно говорити про те, як та чому склалося так, як склалося. Сьогодні, ми маємо просто усвідомити факт того, що анексія Криму, окупація Донбасу, факт відсутності в цій державі єдиної політичної нації, національної еліти та національної ідеї, факт тотальної корумпованості всіх і вся, факт виховання дітей в атмосфері подвійної моралі та неповаги до закону, факт релігійного розбрату, а у підсумку і факт матеріального зубожіння населення – це прямі наслідки отого цинічно-дурнуватого “А какая разница на каком языке разгаваривать?”
А усвідомивши цей факт, ми маємо згуртуватись і діяти. Діяти разом і кожен зокрема. Діяти в силу своїх здібностей та можливостей. Але діяти. Звичайно, ми мали б почати діяти ще позавчора, ще 30 років тому. Не почали. То давайте почнемо бодай сьогодні. Не завтра, не післязавтра, а сьогодні. Почнемо не сподіваючись на владу. Не дивлячись на всі ці нікчемні – давайте не збурювати суспільство дражливими темами; давайте еволюційним шляхом; давайте спочатку вирішимо побутові проблеми; давайте спочатку створимо умови; давайте те, давайте се, давайте…, давайте…, давайте…
Що робити, питаєте? А що робити? Як на мене, план дій українського громадянського суспільства є очевидним. По-перше, ті російськомовні громадяни, які дійсно є громадянами та патріотами України, мають почати з себе, а отже заговорити українською. Бо подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а в сучасній Україні, нема більшого патріотизму та більшої громадянської відповідальності аніж говорити українською, співати українською, писати українською, думати українською. По-друге, патріотичний український загал, всі дійсно патріотичні, проукраїнські політичні сили, мають об’єднатись і ВИМАГАТИ від влади стовідсоткової та безумовної україномовності ВСІХ загально національних та регіональних засобів масової інформації. Стовідсоткової та безумовної україномовності ВСІХ навчальних закладів. Стовідсоткової та безумовної україномовності ВСІЄЇ системи державного управління та державної служби.
По-третє, ми маємо перестати бути тими толерантними, об яких ноги витирають. Бо наша толерантність в царині відстоювання національних інтересів загалом і української мови, культури та ідентичності зокрема, вже призвела до того, що на нашій землі, агресивна гідра російського шовінізму, цинічно та планомірно знищує цю мову, цю культуру, цю ідентичність.
Послухайте, шановні громадяни, шановні патріоти. Не для того ми виходили на барикади Революції Гідності, не для того голіруч ставали на захист цієї держави, не для того гинули і продовжують гинути наші брати і сестри, щоб ось так віддати цю державу на поталу знахабнілим демагогам та цинічним пройдисвітам. Тому, за ради цієї, нами омріяної України, за ради цивілізованого майбутнього наших нащадків, ми повинні раз і назавжди усвідомити, що наша толерантність не має розповсюджуватись на тих доморощених та пришлих покидьків, які руйнують українську державу та принижують нашу національну гідність. А якщо якийсь покидьок відкриває рота – “мол, я такой же гражданин и имею право…”, – то ми просто зобов’язані толерантно і не толерантно нагадати цьому “гражданину”, що у нього нема права руйнувати цю державу. Бо не має права жінка, яка народила дитину, цю дитину зжерти. А якщо комусь так невимовно подобається русській мір, то які проблеми, – ось Бог, а он порог.
Ото ж: єднаймося, борімося, поборемо!
Про те, як ми з олігархатом боролися.
Одним з прямих наслідків факту відсутності в цій державі консолідованої політичної нації є факт наявності в ній кланово-олігархічної системи влади та власності. Звичайно, якщо говорити про візуально-очевидну, поверхневу причину появи цієї системи, то нею була бездумно-базарна ваучерна приватизація всього і вся. Приватизація, яка призвела до того, що за лічені місяці, найнахабніші та найцинічніші шахраї і бандюки прибрали до рук левову частину загально народної власності. Однак, якщо говорити про дійсну, фактичну першопричину такого стану речей, то нею була відсутність в цій державі консолідованої політичної нації, а отже і їй відповідної національної еліти, та тих людей, які очолюючи державу, не про пельку свою ненаситну дбали б, а про їм довірену державу. У всякому разі, про державу не менше аніж про пельку.
_ Звичайно, сьогодні можна лише гіпотетично говорити про те, якою могла б бути Україна за умови наявності в ній консолідованої політичної нації та їй відповідної політичної еліти. Адже якби на чолі держави стояли не безпринципні байстрюки, а державні мужі, то вони б безумовно здійснили ті кроки які б дозволили Україні стати в ряд найрозвинутіших та найуспішніших держав Європи. Тим більше, що ці кроки були очевидними.
_ Адже для того, щоб «запустити» українську економіку, а на початку дев’яностих, потенціал цієї економіки був фантастично потужним, потрібно було не демагогією та популізмом займатися, а привнести в цю економіку західні інвестиції. По суті це означало, що найпотужніші українські підприємства і в першу чергу металургійні, машинобудівні, енергетичні та хімічні, потрібно було не на ваучерний відкуп своїм та кацапським шахраям віддавати, а шляхом аукціонного продажу передати у власність потужним профільним західним компаніям.
_ Прямим наслідком таких кроків став би факт того, що підприємства отримали б фахових менеджерів, валютні інвестиції, передові технології та західні ринки збуту. Робітники отримали б гідну заробітну плату. Держава – колосальні кошти і не лише за рахунок продажу підприємств, а й за рахунок чесно сплачених податків. А ці кошти можна і потрібно було б направити не на проїдання, а на масштабні інфраструктурні проекти, зокрема на утеплення всього житлового фонду, модернізацію житлово-комунального сектору, розвиток енергозберігаючих технологій, будівництво сучасних доріг, тощо. А це, в свою чергу, призвело б до створення сотень тисяч, якщо не мільйонів, нових робочих місць.
_ Крім цього, держава отримала б додаткові та надійні гарантії безпеки. Бо якби, скажімо, значна частина підприємств Донбасу, належала не місцевим князькам, а серйозним американським, німецьким, англійським, французьким компаніям, то наш східний сусід тричі б подумав перш ніж посилати на ці терена своїх посіпак.
_ Ясно, що колесо історії та втрачені можливості не повернеш. Тому маємо що маємо. А маємо корумповану, кланово-олігархічну систему власності та їй відповідну систему влади. А ще, розуміння того, що ця система гальмує політичний, соціальний та економічний розвиток держави.
_ Що робити? А що тут зробиш? Коли, як і 30 років тому, консолідованої політичної нації – нема, державницької політичної еліти – нема, державних мужів у владних кабінетах – нема. А якби були, то й проблему б вирішили. Позбавили б кланово-олігархічні групи впливу на засоби масової інформації, на хід виборів, на розподіл бюджетних коштів. Націоналізували б та повторно продали б по суті шахрайським способом привласнені підприємства (вимога продажу одна – не своїм і не кац@пам). Благо підстав для такої націоналізації – хоч греблю гати: порушення правил приватизації, не виконання інвестиційних зобов’язань, не сплата податків, приховування доходів, виведення активів в офшори, не виконання антимонопольного законодавства, підкуп державних чиновників, тощо. До речі, не завадило б згадати і тих спритників, які «виконуючи» свої приватизаційні зобов’язання, пустили на брухт приватизовані підприємства. Маєтки, вілли, яхти та закордонні рахунки напевно ж нікуди не ділись. Одним словом, була б політична воля, то знайшлось би й рішення. Та де ж її візьмеш ту політичну волю?
_ І на завершення. Просто шкірою відчуваю, як купа швондєр-агітаторів ґвалт піднімають: «Ну вот, опять: отнять і подєліть… Ми ето уже прахаділі…». Ага, прахаділі. Тільки чомусь в супер демократичних Сполучених Штатах не те що своїх, а чужих шахраїв не соромляться до буцегарні саджати та все рухоме і нерухоме майно конфісковувати. А ми хитрож@пі голодранці, патякаючи якусь маячню про «вони вже накрались», шахраїв з крадіями в депутати та президенти обираємо. А потім соплі пускаємо, про чого так живемо. Шановні, та якщо по-людські жити хочете, то маєте жити не по понятіям, а по законам. Бо це тільки по понятіям виходить, що якщо тебе пограбували, то сам дурак. А якщо по закону, то крадій з шахраєм не в Верховній Раді, а в буцегарні мають сидіти.
05.04.2019.
Про дикунський нарцисизм, або про те, як комар силою вихвалявся.
До написання даної статті мене спонукало те шоу-інтерв’ю, яке на передодні тріумфу Зе-дебілізму організував відомий шоумен та інтерв’юер Г з не менш відомим чи то шоуменом чи то шоулікарем К. Інтерв’ю, яке є класичним прикладом того дикунського нарцисизму яким страждають деякі публічні особи і який проявляється в зневажливо-хамському ставленні до всіх і вся, окрім звичайно сєбя любімого. А оскільки дана хвороба є досить поширеною та соціально значимою, то маю нахабство повторити.
Завжди захоплювався чеснотами єврейського народу. Народу, який протягом тисячоліть не мав своєї державності, свого загально визнаного місця на цій землі, і який попри все, зумів зберегти свою національну ідентичність, свою культуру, свою писемність, свою мову, свою релігію. Народу, який неймовірно збагатив надбання людства практично у всіх сферах та проявах.
Однак, як не крути, як не верти, а час від часу, то в одному, то в іншому місці виникає так зване єврейське питання. І це питання має певні першопричини. В Україні ж, ці першопричини через медіа рупори солодкої парочки гордонів-бацманів, з усією очевидністю продемонстрував знаний шоумен від медицини, маг, чародій та неперевершений артист Євгеній Комаровський. Не маю підстав сумніватися в професійних, комерційних та акторських здібностях пана Комаровського. Мова ж не про це, а про причини того ганебного явища, яке прийнято називати антисемітизмом.
Не потрібно бути великим аналітиком, щоб не усвідомлювати факту того, що основним джерелом антисемітизму в Україні, та власне не лише в Україні, є той дикунський семітизм, який пан комаровський називає своєю громадянською позицією. Суть же цієї позиції загально відома і стара як світ: гойї, а простіше кажучи, те бидло яке називає себе українським народом, не мають права на свою національну ідентичність, на свою мову, свою церкву, свою національну політику, тощо. Ні…, ні… Галушки, пампушки, шаровари, вишиванки, колядки, гопаки – ето пожалуйста. Только, раді бога…, тіхонько, гдето там в сторонке. Чтоби ему, вєлікому і гєніальному комаровскому нє мєшалі жить.
Ясно, що для широкого загалу, свої геніальні ідеї, пан комаровський маскує супер професійною демагогією. Втім, «своі» всё понімают с полуслова. Єдине, чого до крику, до істерики не розуміє комаровський, так це факту того, чому серед шести мільйонів його інтернет обажатєлєй, знайшлось лише 30 душ, які на вушко шепнули, про підтримку його геніальних ідей. Ну не може збагнути геніальний комаровський, що в Україні переважна більшість людей, в тому числі і етнічних євреїв, є людьми нормальними та адекватними.
А нормальні, ба навіть тричі євреї, розуміють, що український народ, на своїй Богом даній українській землі, в своїй віками вистражданій українській державі, має виняткове право на свою національну ідентичність, на свою мову, свою церкву, свою національну політику. Адекватні розуміють, що в Україні, питання мови, це не питання способу спілкування між людьми, а питання того, в якій державі ми будемо жити – цивілізованій, європейській, демократичній Україні, чи в напів-дикунській, напів-ординсьній, напів-холопській малоросії. Бо всім притомним зрозуміло – імперська, дикунська Росія закінчується там, де закінчується російськомовне населення. При цьому, всі притомні російськомовні громадяни України знають – в Україні жодних утисків російськомовного населення ніколи не було і нема. Натомість навпаки – скільки завгодно. Всі притомні українські євреї знають – в Україні, не те що махрового, а навіть побутового антисемітизму не було і нема. А якщо іноді побутовий антисемітизм і виникає, то винятково тому, що ідіоти комаровські нахабніють до того, що починають систематично, цинічно, зверхньо та публічно принижувати корінне населення тієї землі на якій живуть.
От цим би хворим на єврейський нарцисизм, та й дослухатись до слів дійсно видатного сина єврейського народу, українського єврея Михайла Жванецького. А в інтерв’ю тому ж Гордону, Жванецький, говорячи про єврейський нарцисизм, застерігав: «На самом деле, Дима, тут нечем гордится. А многие, так получается, нос кверху: “Мы гордимся… Столько-то профессоров, столько-то академиков, столько-то композиторов на душу населения”. Разумеется, это раздражает других людей, обижает. Мы сами должны быть на равных, не выпячивать свою исключительность, которой, может и нет… В Израиле, например, мы её, эту исключительность, что-то не видим – она возникает именно там, где притеснение было. Не надо пытаться этим торговать. Нехорошо… Мне так кажется…»
Та що нам, вінценосному, захмелілому від власної величі та безкарності комаровському, поради розумних людей. «Я лєвим пальчиком укажу – і шесть міллінов, налєво. Я правим пальчіком укажу – і шесть міллінов, направо. Я лєвим глазіком моргну – і каждая вторая, налево. Я правим глазіком моргну – і каждая вторая, направо. Я …. Я …. Я …. Ну а єслі ми в пятєром собєрёмся – то на кого укажем, тот і будет прєзідєнтом… А нє довєді господь ослушаєтєсь, то прідут вот еті…, ну еті …, ну ви же понімаєтє е-ті …, однім словом – бєндєровци.»
_ Послухай, ти – наполєон нєдодєланий, бонапарт ти наший недоколиханий. Ти взагалі розумієш, що в реальності є тим нікчемним, самозакоханим комариком, який нахабно присмоктався до тіла трудяги вола? А яким би добрим, покірним та толерантним не був той віл, а хочеш не хочеш, рефлекторно реагує на укуси. А ще, має дурну звичку махати хвостом. І ці рефлекси та звички не мають жодного відношення до антисемітизму. Втім, про що це я? Кому це я? Ти ж все рівно про антисемітизм воняти будеш. Ну, по воняй…, по воняй.
І на завершення. Коли я слухаю цих вумних риб’ят на кшталт гордонів, комаровських, зеленських та рабіновичів, чомусь завжди згадується анекдот про Миколу, який у Мойші гроші позичав. А після цих позичань виходив, чухав потилицю та й промовляв: «От яка дивна штука. У мене не було грошей, але була сокира і я нікому нічого не був винен. Тепер же у мене як і раніше нема грошей, я втратив сокиру та ще й Мойші 100 карбованців заборгував. А головне – все ж правильно». Ото ж панове громадяни, ви вже якось там мізками шевеліть. Щоб потім, потилицю чухати не прийшлося.
Все частіше і частіше про Фінляндію згадую.
Все частіше і частіше згадується новітня історія тієї країни, яку Фінляндією називають. В свій час, Фінляндія, як і Україна, була частиною імперської Росії. Як і Україна, Фінляндія в 1917 році отримала шанс стати незалежною державою. Як і в Україні, в Фінляндії, дикунська Росія спровокувала кривавий громадянський конфлікт та вдалася до прямої військової агресії. Агресії, яка закінчилась в жовтні 1920 року, підписанням принизливого для Росії Тартуського мирного договору, у відповідності з яким Росія втратила частину своїх територій. Коли ж в листопаді 1939 року, озброєна до зубів, непереможна, багатомільйонна сталінська орда, повторно вдерлася на фінську землю, то знову отримала по зубах, та втративши близько 700 тисяч своїх вояків і скиглячи якусь маячню про фінський фашизм, забралась геть.
І от питання: а як так виходить, що маленький народ, загальна чисельність якого, включаючи немовлят, дітей та немічних старих, не перевищувала п’яти мільйонів, народ, який в дикунській кацапії називали не інакше як чухонцями, спромігся дати по зубам непорівнянно більш могутньому дикуну? А відповідь очевидна: бо то був НАРОД. І от живе той щасливий та заможній НАРОД в своїй затишній Фінляндії. Державі, чверть території якої знаходиться за полярним колом і в якій нема ні нафти, ні газу, ні золота, ні алмазів, ні родючих чорноземів, ні теплих морів. Натомість є він – НАРОД.
І дивлюсь я на свою, таку прекрасну, таку багату і таку нещасну Україну. І все в ній є, і гори, і долини, і ліси, і безмежні поля, і теплі моря, і нафти, і гази, і руди, і алмази, і найкращі в світі чорноземи, і роботящі люди. Нема тільки одного – НАРОДУ. Бо подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а факт наявності в цій державі кланово-олігархічної системи влади та власності, факт відсутності національної політичної еліти та загально національної ідеї, факт відсутності бодай однієї державницької політичної партії, факт тотальної неповаги всіх і вся, до законів держави, факт того, що в державі «всі проти всіх, усі ні з ким незгодні», безумовно доводить – в цій державі НАРОДУ нема.
Ці прикрі, нестерпно болісні слова, кажу не для того щоб когось принизити чи зневірити. А тому, що переконаний: раб, який не усвідомлює факту свого рабства, не має шансу стати вільною людиною. Тому що вірю: населення України, і перш за все ті, хто називають та відчувають себе українцями, спроможне згуртуватися в цілісну політичну націю – український НАРОД. Згуртуватися навколо тієї когорти людей, які були стержневою основою Революції Гідності, основою добровольчого та волонтерського рухів. Згуртуватися навколо української мови, української церкви, української національної ідентичності. Навколо європейських та загально людських цінностей.
Ото ж, панове українці, гуртуймося! Єднаймося! Борімося! Поборемо! Слава Україні!
01.12.2018.