Як ми закони природи дурили

                                                                                                                Про закон еволюційного саморозвитку живої матерії та про долю тих соціальних систем, які намагаються обдурити цей закон.

 

       Чи задумувались ви над тим, яким чином із прадавніх, над примітивних , до біологічних форм життя, що природним шляхом виникли на Землі приблизно 3,5 мільярди років тому, сформувалось сучасне  різноманіття живої природи ?    Відповідь на це запитання дає фундаментальний закон , в якому стверджується, що еволюційний саморозвиток живої матерії забезпечується широким різноманіттям форм життя. Скажімо, майже в кожній клітині людського  організму, будь-то клітини серця , печінки , нирок шкіри, м’язів, нервової системи чи кісток, є так звана молекула ДНК (молекула дезоксирибонуклеїнової кислоти). В цій молекулі міститься вся      інформація  про організм даної людини. По суті це означає , що за певних умов із молекули ДНК  можна виростити точну копію (клон ) відповідного організму. Але в організмі людини є група надзвичайно важливих клітин , в яких міститься лише половина інформаційної молекули ДНК. Ці клітини називаються статевими. В кожній статевій клітині чоловіка і в кожній статевій клітині жінки міститься лише половина відповідної молекули ДНК. При цьому ця половина певним чином розділена на відносно  невеликі фрагменти, які називаються генами. І знаєте для чого це зроблено ? А для того, щоб діти не були точними копіями своїх батьків. Адже , якщо всі будуть однаковими, то по-перше, припиниться будь-який еволюційний розвиток роду людського, а по-друге, рано чи пізно знайдеться така болячка, що буде смертельна для всіх і людський рід припинить своє існування.

Статеве розмноження, це лише один, при тому не найважливіший елемент того, надзвичайно складного механізму, який забезпечує різноманіття форм життя.  Частинами цього механізму, окрім статевого розмноження є різноманітні симбіози, відносно випадкової мутації , так звані стрибаючі гени, впливи вірусів на генетичну структуру молекул ДНК, та інші, можливо ще невідомі і малодосліджені обставини. Та як би там не було, а на сьогоднішній день доконаним фактом є те, що еволюційний саморозвиток живої матерії відбувається лише за умови певного різноманіття форм життя і що за відсутності такого різноманіття відповідна форма  життя приречена  на вимирання. Цей закон справедливий не лише для біологічних проявів життя , а й для його соціальних проявів, як-то економіка, політика, релігія, тощо. Скажімо, дослідивши тенденції економічного розвитку капіталізму початку 19-го століття, Карл Маркс прийшов до висновку, що подальше продовження цих тенденцій призведе до глобальної  монополізації

виробництва, неминучим результатом якої стане занепад і крах монополізованого капіталізму.

І от що показово. Ті , кому марксизм передрікав занепад і крах , Маркса читали і, розуміючи об’єктивність відкритого ним закону, зробили все необхідне щоб змінити хід еволюційного розвитку капіталізму. Тому в кожній цивілізованій державі на найвищому законодавчому рівні прийнято цілий комплекс надзвичайно жорстких і ефективних мір, мета яких боротьба з будь-якими проявами монополізму. А от ті, хто гордо іменував себе марксистами-ленінцями, Маркса не читали. А якщо й читали,  то лише ті місця, які їм подобались. Тому, всупереч економічним засадам марксизму, ці гарлапани і демагоги, на кістках і крові мільйонів своїх співвітчизників, створили імперію, в якій монополізували все що могли. Вони думали: “Ми ж такі розумні. Ми ж такі прогресивні. Ми ж так сплануємо свою економіку і політику, що їм не те що монополізм, а й чорт лисий страшним не буде.”

Та от біда. Закони природи тим і відрізняються від законів адміністративного, громадянського чи кримінального права, що їх не можливо ані відмінити, ані замінити, ані обдурити. Ці закони об’єктивні, тобто такі , що діють в незалежності від нашої волі і від того подобаються вони нам чи не подобаються, розуміємо  ми їх чи не розуміємо, знаємо ми про їх існування чи не знаємо. І якщо ці закони говорять, що будь-яка монополізована система приречена на загнивання  і крах, то подобається нам чи не подобається, а така система неминуче прийде до свого краху. Наглядним прикладом того, є історія Радянського Союзу і всіх посткомуністичних держав. Адже комуністична імперія розвалилась не тому, що того бажали США, Японія чи міжнародний сіонізм. І не тому, що в якомусь лісі , якісь люди, підписали якийсь папірець. Вона розвалилась тому, що за сімдесят років своєї історії самозруйнувалась настільки, що навіть серед тих 20 мільйонів комуністів , які били себе в груди і клялись віддати своє життя за справу Леніна і комуністичної партії, не знайшлося жодного, підкреслюю жодного, хто не те щоб життя віддав за справу комунізму, а бодай висловив більш-менш активний протест проти руйнації цієї справи. І такий  фінал комуністичної імперії був абсолютно закономірним. Адже її економічні і політичні засади суперечили об’єктивним законам природи. Я вже не говорю про те, що ця імперія базувалась на брехні , демагогії і крові.                                                         Звичайно, якби ступінь інтелектуальної деградації радянської партеліти не був таким катастрофічним, і якби ця еліта не з хоругвами бігала, а Маркса читала, то можливо, вона б спромоглася повести країну тим шляхом, яким пішов комуністичний Китай, тобто шляхом поступового переходу від монопольно-планової економіки до   економіки планово-ринкової. Втім, яким би шляхом не пішла комуністична імперія , а її кінцевий підсумок неминуче був би одним і тим же – крах .

Потрібно зауважити, що ідея монополізації тієї чи іншої сфери соціально-економічного життя суспільства, часто здається привабливою і арифметично доцільною. Наприклад, пояснюючи переваги колгоспного устрою, а по суті маленької керованої монополії в сфері сільськогосподарського виробництва , апологети комунізму наводили на перший погляд абсолютно логічні і арифметично очевидні аргументи. Дійсно. Якщо кожен із ста селян має свій гектар землі, то для господарювання на цій земля кожному із них потрібен свій трактор, свій плуг, своя сівалка, косарка та інший  сільськогосподарський реманент. А у доведених до економічного відчаю селян, придбати цей реманент нема жодних можливостей. І тут знаходяться добрі люди, та й кажуть: “ Послухайте, хлопці. А чи не краще буде, якщо ми об’єднаємось в колективне господарство? Купимо один хороший трактор , одну сівалку, одну косарку, та й будемо працювати на спільній землі. А отриманий врожай по- братські поділимо, та й за живемо як при комунізмі”. А й правда. Абсолютно ж очевидно, що обробляти шмат землі в 100 гектар, набагато легше і економічно вигідніше, а ніж 100 окремих шматків по одному гектару кожний. Тільки от біда. Організувавши колгосп, тобто реалізувавши на практиці цю арифметично доцільну модель, ми дуже швидко переконуємося в тому , що вона не працює. Не працює не тільки в Україні, Росії чи Казахстані. Не працює в Польщі, Румунії, Болгарії, Германії, Китаї, на Кубі, в Кореї і навіть в Ізраїлі. Ні, якщо в колгоспі є жорсткий, розумний і вольовий голова , який денно і нічно , методом батога і пряника примушує систему крутитись, то вона певний час працює. Але як тільки хазяїн-цербер зникає, система розвалюється. Розвалюється тому , що за всіма законами природи і має розвалюватися. Бо як би вас не переконували в тому, що суспільне благо важливіше за благо вашої власної сім’ї, що здоров’я чужої дитини цініше за здоров’я вашої власної дитини, що ваше життя не вартує життя аборігена з далекого Зімбабве ,а ,скоріш за все, ви з цим не погодитесь. І правильно зробите. Адже це не нормально і неприродньо, коли людина цінує своє життя, життя своїх дітей і рідних, менше за життя інших людей. А громадянин колгоспно-комуністичного раю  мав бути іменно таким – неприроднім і соціально аномальним. Виховуючи цього соціально-аномального громадянина, комуністичний режим знищив десятки мільйонів своїх співвітчизників і ще більшу кількість мільйонів перекалічив в колоніях, гулагах та концтаборах. І який результат: бездуховний, соціально байдужий, схильний до алкоголізму, брехні, демагогії і подвійної моралі “гомосоветікус”.

Доля комуністичної імперії наглядний приклад того, що очікує на ту соціальну систему, політичний і економічний устрій якої суперечить об”єктивним законам природи і в перше чергу тому із них, згідно з яким монополізація будь–якої  соціальної системи, неминуче призводить до її занепаду і краху. Тільки не треба думати, що економічний та політичний монополізм притаманний лише комуністичним режимам. Просто при цих режимах монополізм є суттю державного устрою і державної політики. Але монополізм, це те зло, яке зростає  само по собі. І якщо  в державі  не діють ефективні та жорсткі механізми боротьби з будь-якими проявами монополізму, то він неминуче  самозароджується і самовдосконалюється. При цьому формальних ознак монополізованості тієї чи іншої сфери політичного або економічного життя країни може і не бути. Наприклад, в Україні існують десятки потужних металургійних заводів і сотні будівельних організацій, які мають різних власників. І в цьому сенсі, формальних ознак монополізованості металургійного і будівельного секторів економіки нема. Але, якщо за парканом українського металургійного заводу труба коштує на 50% дорожче, аніж  ця сама українська труба в Америці , якщо квартира в Жмеринці коштує дорожче, аніж в Парижі, Лондоні чи Берліні, якщо кілометр української автостради за якістю в 5 разів гірший, а за ціною в 2 рази дорожчий  за такий же кілометр німецької дороги, то це прямі ознаки монополізованості відповідних секторів економіки і безперечний доказ того, що в даній країні антимонопольне законодавство не працює. Та і як воно може працювати, коли  ті хто створюють і контролюють це законодавство, в  більшості своїй, представники того ж таки монополізованого капіталу, причому капіталу м’яко кажучи не цивілізованого.

Звичайно, якщо ми хочемо жити в напів-азійській, кримінально олігархічній країні, де людське життя і людська гідність нічого не вартують , то можемо і надалі робити вигляд, що в Україні нема стратегічно серйозних проблем, в тому числі і тих які є прямими наслідками монополізованості політичного і економічного устрою держави. Ви можете заперечити: “ Про який монополізм політичного устрою держави йде мова , якщо в ній більше політичних партій, аніж у всій Західній Європі, разом взятій?” Дійсно. формальних ознак монополізованості політичного устрою України нема. Але в Україні нема і формальних ознак монополізованості металургійного, будівельного, аптечного, бензинового чи, скажімо, судочинного бізнесів. Формальних ознак нема, а фактичний монополізм є.

Ми взагалі живемо в державі подвійної моралі і подвійних стандартів. Ми показово ходимо до церкви і фактично не віримо в Бога. Показово боремося з корупцією, а фактично створюємо умови для її процвітання. Показово базікаємо про державний статус української мови, а фактично знищуємо її. Ми  пишаємося багатопартійністю і демократичністю нашої політичної системи, а фактично не маємо жодної політичної партії. Ми маємо безліч бізнес політичних проектів, а от політичної партії – жодної. Адже політична партія, це не просто формальне об’єднання групи людей, які присвоїли собі певний політичний бренд і  експлуатують певний набір лозунгів, називаючи їх своїми ідеями. Політична партія, це перш за все цілісний соціальний організм, запорукою еволюційного розвитку і успіху якого є здорова внутріпартійна політична конкуренція Не підкилимні внутріпартійні інтриги, не загравання перед  вищим партійним керівництвом, не фінансова щедрість того чи іншого члена партії, а іменно здорова і відкрита конкуренція, результатом якої є  генерація нових ідей і відповідальність за їх реалізацію. Демократичність партії визначається не її назвою чи гаслами на знаменах, а демократичністю внутріпартійного устрою і тим настільки тісно вона пов”язана з суспільством і настільки повно відображає його волю. При цьому політична партія  повинна не просто арифметично констатувати усереднену волю суспільства, а генерувати ті ідеї, які гуртують суспільство в політичну націю і роблять суспільне життя більш гармонічним, заможним та справедливим.

І  якщо сьогодні ми говоримо про монополізованість політичної системи України, то маємо на увазі, що ті люди, які засідають в парламенті держави і які називають себе народними депутатами, нікого окрім своїх партійних лідерів і своїх власних бізнес інтересів не представляють. І не будуть представляти до тих пір, поки їх місце в партійній ієрархії буде визначатись не результатами відкритої політичної конкуренції, а розмірами їх гаманця чи особистою відданістю лідеру і доки на політичній мапі України будуть не дійсно демократичні партії, а різнобарвні бізнес партійні проекти.

Прямими наслідками того фактичного монополізму який притаманний теперішньому політичному устрою нашої держави є фактична відсутність національної політичної еліти і жахлива корумпованість та безвідповідальність  влади. До того ж, така влада є слабкою і політично імпотентною. ЇЇ слабкість та імпотентність визначаються не відсутністю достатніх формальних повноважень, а відсутністю фактичної довіри і підтримки суспільства. Та й звідки візьметься ця довіра і підтримка , коли за роки незалежності, влада практично нічого не зробила задля того , щоб згуртувати українське суспільство. Більше того, дві із п’яти парламентських партій свою політику будують на відвертій руйнації основ української державності і національної самосвідомості. Ну скажіть на милість, вони що не розуміють, що в  російськомовної України нема не те що європейських , а навіть державницьких перспектив? Вони що не розуміють, що імперська Росія закінчується там, де закінчується її російськомовне населення ? Вони що не розуміють, що боротьба за українську мову це не боротьба проти Росії, російської мови чи російськомовного населення, а боротьба за саме існування української держави. Звичайно розуміють. Але їм наплювати на цю державу і на цей народ. Бо їх кредо – розділяй і володарюй, розділяй і грабуй. От вони і ділять, от вони й  грабують. Одні, так би мовити, з ідейних міркувань , інші – з міркувань бізнесових. А ми й раді з того. Бо нам же мало голодоморів, мало гулагів, мало кріпацтв та азійських іг.  Ми ж бо” всє такіє руськіє…”!То може нам і Україна не потрібна ? То давайте всім скопом та й полізимо в те азійське болото , що Росією називається. Ото нащадки нам спасибі скажуть… Люди , за шматок пустелі , за шматок безплідної землі , ладні життя своє віддати , бо це їхня земля , їхнє місце під Сонцем. Нам же Бог , рай земний дарував , а ми ладу собі дати не можемо…

Ясно, що створити бодай декілька дійсно демократичних, загальнонаціональних політичних партій надзвичайно складно. А зважаючи на практичну відсутність того, що прийнято називати політичною нацією, ця складність стає неймовірною. Але якщо ми хочемо жити в цивілізованій європейській державі, то всупереч всьому зобов”язані створити відповідну  політичну систему. Адже скільки б ми не дурили себе і навколишній світ байками про демократичність нашого політичного устрою, а закони природи ми не обдуримо. І не треба дурити. Бо якщо ми дійсно хочемо жити в цивілізованій державі , то маємо не дурити один одного , а будувати цю державу. Будувати сьогодні. Бо завтра буде пізно.

Жовтень 2008.

 

 

Подобається