Ох, щось за багато цих “сподіваюсь”.
Менш за все, хочеться бути пророком апокаліпсису своєї країни. А ще менше, хочеться того, щоб цей апокаліпсис відбувся. Тому, як той Дон Кіхот, всупереч здоровому глузду та осудливим поглядам навколишнього соціуму, знову і знову атакую вітряки.
До речі, стосовно “здорового глузду”. Вся сучасна теорія відносності, базується на твердженнях, які явно суперечать нашому здоровому глузду, тобто загально прийнятим поглядам про навколишній світ. Та от парадокс, всі передбачення нашого над розумного здорового глузду не справджуються, а всі найабсурдніші передбачення теорії відносності вточності збуваються.
Знаєте, кожного робочого дня, я проходжу повз престижну загальноосвітню школу, ба навіть – цілий колегіум. І от що показово. Ні разу не чув, щоб молоді батьки, а відповідно і їх діточки, спілкувались українською. Що правда, той малоросійський говір, яким разгаварівают наші малоросійські хохли, і російською не назвеш. Однак, менше з тим – па руськаму, па гарадському. І я постійно задаю собі питання: це ж яка каша має бути в головах тих діточок, які виховуються в атмосфері постійного лицемірства. Колегіум то, україномовний.
А й то правда, для чого нашим дітям, та й вивчати ту кляту українську мову? Ах да – ЗНО. Ну добре, здали ЗНО. Далі що? Ясно що – університет. А в університеті, що? Відомо що – руськогавагящіє, руськодумающіє, молорасєйскіє кандидати, доктори та академіки. Ні, на лекціях, деякі з них, можливо, і викладають українською. Так то ж на лекціях. А так, так то ж само собою – по вчёному, по гарадскому, по руському. Ну а там всі ці успішні бізнесмени, бізнеследі, артисти, футболісти, політики, шоумени, судді, прокурори, адвокати, психологи, політологи, радники, підрадники, проститутки, тьфу ти чорт, так це ж само собою – всі як один, руськогаварящіє. Ні перед об’єктивом телекамери, деякі з них, іноді, а депутати – так навіть часто, та й ощасливлюють нас своєю бездоганною українською. Ну так це ж, перед телекамерою. А так, ми ж всє культурниє, ми ж всє вчёниє, ми ж всє абразованиє, одним словом руськогаварящиє. Імєєм право.
Послухайте, шановні. Ми кого дуримо? Ах да, ми ж хитрі. Ми ж хочемо бути руськогаварящіми і не руськими, руськими і не в Росії. Ми ж хочемо виховувати дітей в атмосфері брехні та неповаги до закону і жити в країні високої моральності та духовності. Ми ж хочемо для зовнішнього світу бути українцями, а фактично – росіянами. На уроці – україномовними, а на перерві – руськогаварящімі. Ми ж великі винахідники, і хочемо придумати такі закони, які б дозволяли красти, брати, ба навіть вимагати, хабарі, не платити податки, і при цьому жити в державі соціальної справедливості та матеріального добробуту. Ми ж геніальні селекціонери, і хочемо створити таку гермафродитну націю (націю кацапохохлів), яка б не мала спільної мови, спільного бачення перспектив майбутнього, спільних традицій, спільної історії, спільної релігії, спільних національних героїв, спільної національної еліти, спільної національної ідеї, і при цьому, була б цілісною, міцною та могутньою. Послухайте, великі селекціонери, та я вам і без експериментів скажу результат: за всіма законами живої і неживої Природи, гермафродитна нація та їй відповідна держава, не мають майбутнього. Не мають тому, що гермафродити не мають потомства.
Напевно я повторюсь, однак в котре скажу. Ми можемо скільки завгодно базікати “а какая разница на каком языке разгаваривать”. Ми можемо скільки завгодно розповідати про російськомовних патріотів та україномовних покидьків. Скільки завгодно розказувати про багатомовний глобалізований світ. Ми можемо навести тисячу аргументів, які пояснять всім і вся, чому сьогодні ми загалом і кожен зокрема, не можемо бути україномовними українцями. Ми можемо скільки завгодно дурити і навіть обдурити себе та увесь світ. Єдине чого ми не зможемо, так це обдурити закони Природи. А ці закони стверджують: імперська, дикунська Росія, закінчується там, де закінчується російськомовне населення. Ці закони наполягають: збудувати цивілізоване, демократичне суспільство та відповідну державу на хиткому піску брехні і подвійної моралі, не можливо.
Ото ж, панове громадяни, ви вже якось визначтесь. Ви з розумними чи з красивими? Ви з цивілізованим світом чи з руськім міром? Ви руськіє чи українці? От тільки не дуріть себе ілюзіями того, що російськомовна Україна, може бути в когорті цивілізованих, демократичних держав, а не в тому дикунському світі, який називається Руськім Міром. Міром, в якому людина ніколи по людські не жила і жити не буде. Бо Руській Мір створено не для того, щоб в ньому жити по людські, а для того, щоб його боялись, перепрошую – уважалі. Ну в сенсі “Ты меня уважаешь? Ах ты падло чурбанское, так ты меня не уважаешь?!…”
Не маю жодних ілюзій стосовно ідейних українофобів та ідейних поціновувачів руського міра. Однак, ще маю певні сподівання на тих російськомовних українців, росіян, євреїв, татар, вірмен, грузин, … які бачать Україну цивілізованою, європейською та успішною. Втім, ці сподівання стануть реальністю лише в тому випадку, якщо ми дійсно усвідомимо, що анексія Криму, окупація Донбасу, факт відсутності в цій державі національної еліти, факт тотальної корумпованості всіх і вся, факт виховання дітей в атмосфері подвійної моралі та неповаги до закону, факт релігійного розбрату, а у підсумку і факт матеріального зубожіння населення – це прямі наслідки отого цинічно-дурнуватого “А какая разница на каком языке разгаваривать?”. І не просто усвідомимо, а почнемо змінюватись самі, а за одно і змінювати навколишній соціум.
А ще, сподіваюсь на те, що українська влада, та й згадає, що вона влада українська. А згадавши, та й нагадає вихователю, вчителю, лікарю, професору, а разом з ними і всім чиновникам та підчиновникам, що їх прямий службовий обов’язок, підкреслюю – обовязок, виконувати конституційний закон що до державного статусу української мови. І не просто нагадає, а забезпечить безумовне виконання цього закону. Виконання не лише на уроках, на трибунах та перед об’єктивами телекамер, а й на перервах та поза межами трибун і телекамер.
Сподіваюсь і на те, що в питанні відстоювання національної ідентичності, наявне в Україні громадянське суспільство, та й перестане бути тим толерантним, об яке ноги витирають. Бо наша толерантність в царині відстоювання національних інтересів загалом і української мови, культури та ідентичності зокрема, вже призвела до того, що на нашій землі, агресивна гідра руського міра, цинічно та планомірно знищує цю мову, цю культуру, цю ідентичність.
Сподіваюсь, що ми перестанемо бути толерантними до продавця, бармена, офіціанта та іншого обслуговуючого персоналу, який чи то з переляку, чи то з великого розуму вирішив, что разгаварівать па руському, ето значіт па культурному, па гарадському, па вчёному.
Сподіваюсь, що ми перестанемо бути толерантними до вчителя, професора, поліцейського, податківця, прокурора, міністра чи будь якого іншого державного службовця, який чи то не спромігся, чи то не захотів вивчити мову тієї держави, на службі у якої він перебуває. І нас не мають обходити будь які виправдальні белькотання цих нікчем. Бо фактом залишається лише одне – ці нікчеми, нахабно та цинічно плюють на закони тієї держави яка їх годує. І не має суттєвого значення, чому вони так чинять, чи тому що недоумки, чи тому що українофоби, чи тому, що і те і друге одночасно.
Сподіваюсь, що ми перестанемо бути толерантними до всієї цієї руськогаварящєй та руськопоющєй попси, яка кварталиться, камедіклабиться, честьімєється, шоемениться та політтусується на загально національних і регіональних українських телеканалах. Бо якими б аргументами ця швондєр-попса не оперувала, а фактом залишається одне – ця гоп-компанія публічно та цинічно руйнує нашу державу, забирає у наших дітей, внуків та правнуків навіть шанс на нормальне, цивілізоване життя.
Я вже не говорю про толерантність, до тих знахабнілих швондєр-пропагандистів, які ще вчора Путіну задницю лизали та прославляли руській мір, а сьогодні з українських телеекранів вальяжно, пихато та зверхньо вчать нас жити. Що кажете, лизали, але без задоволення. То давайте назначимо цих пихатих нікчем, героями України, а на крайній випадок – народними артистами. Ми ж толерантні.
Ох, щось за багато цих самих “сподіваюсь”.
І на завершення. Стосовно свого донкіхотства, я напевно перебільшив. Перебільшив бодай тому, що не є тим самовіддано завзятим Дон Кіхотом, який в супереч здоровому глузду та осудливим поглядам співгромадян, знову і знову атакує вітряки. Знаєте, в дискусіях з студентами, колегами, друзями та недругами, я дотримуюсь простого правила. Відстоюючи певну думку, аргументовано пояснюю її суть раз, два і можливо, три. А за відсутності результату, роблю відповідні висновки і до обговорюваної теми більше не повертаюсь.
Це я до того, щоб у російськомовної публіки, не склалося враження, ніби комусь, україномовна Україна більш потрібна аніж їм самим. Бо подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а правда життя полягає в тому, що в Україні, питання мови, це не питання засобу спілкування між людьми, а питання про те, будемо ми жити по людські чи не будемо. От і все. Ото ж, панове громадяни, визначайтесь. Бо вже давно пора. Будьте здорові.
6.11.2017.