Сила інерції як визначальна сила Всесвіту та як вирок вітчизняній освіті.
Зміст стор.
1.Пояснювальна записка …………………………………………………………….. 3
2. Про силу звичайну та силу інерції. Або про те, чому різні тіла
падають з однаковим прискоренням ……………………………………….. 4
3. Про силовий метод розв’язування задач динаміки ……………… 10
4. Сила інерції, як визначальний силовий фактор Всесвіту ……… 17
5. Сила Коріоліса, як один з проявів сили інерції ………………………. 26
6. Про еквівалентність силових проявів гравітації та інерції ……. 30
7. Сила інерції як вирок вітчизняній освіті …………….…………………… 37
1. Пояснювальна записка.
Не відомо чому, але фактом залишається те, що в радянській, а відтак і в українській освіті, та сила яку прийнято називати силою інерції знаходиться в статусі офіційно не визнаної. І це при тому, що не визнавати факту існування сили інерції це все рівно ніби заперечувати факт того, що наша Галактика і наша Сонячна система мають дископодібну форму, що наша Земля дещо розтягнута в екваторіальній площині, що всі тіла на Землі падають з прискоренням 9,8м/с2, що під дією сили тяжіння Місяць не падає на Землю, а Земля не падає на Сонце і що в процесі прискореного руху, пілот літака відчуває певні перевантаження.
Ні, звичайно, можна скільки завгодно розказувати про віртуальність, надуманість та не справжність сили інерції. Можна скільки завгодно називати цю силу то безпричинною відцентровою, по силою бічною, то силою перевантаження, то силою Коріоліса. Можна скільки завгодно придумати якусь маячню на кшталт того, що “сили взаємодії підпорядковуються третьому закону Ньютона, а сили, що діють на одне тіло, підпорядковуються другому закону”. Однак від цього маячня не перестає бути маячнею, а сила інерції не перестає бути реально існуючою силою.
Дійсно, сила інерції має певні специфічні особливості. Але ці особливості не набагато більші за ті, що притаманні скажімо силі пружності. У всякому разі, ці особливості не є такими що ставлять під сумнів факт існування сили інерції. А про цей факт з усією очевидністю говорив ще великий Ньютон. Ось що він пише в своїх знаменитих “Началах” стосовно суті та властивостей сили інерції, яку зазвичай називає “вродженою силою”: “Ця сила завжди пропорційна інертній масі тіла, а якщо від неї й відрізняється, то лише поглядами на її природу…Вроджену силу цілком слушно можна назвати силою інерції (vis inertiae). Ця сила виникає в тілі лише тоді, коли інша прикладена до тіла зовнішня сила призводить до зміни його швидкості. Прояви цієї сили можуть буди як у вигляді певного опору (resistentia) так і у вигляді певного напору (impetus). Як опір, ця сила протидіє зміні швидкості руху тіла, а як напор – є причинною зміни швидкості руху інших тіл“. І. Ньютон ,” Математичні начала натуральної філософії”, цитата з книги М. Джеммера, “Поняття маси в класичній та сучасній фізиці”, Москва, “Прогрес” 1967 р. с.71.
Чесно кажучи ніколи не розумів і напевно не зрозумію як в механіці загалом і в динаміці зокрема можна внятно пояснити бодай щось без згадки про силу інерції. Як без сили інерції можна пояснити факт того, що легкі і важкі тіла падають з однаковим прискоренням? Як можна пояснити факт того, що в процесі вертикального прискореного руху системи опора-тіло, вага тіла в залежності від напрямку та величини прискорення може бути різною? Як можна пояснити, чому в кабіні штучного супутника Землі тіла перебувають в станів невагомості і що представляє собою цей стан? Як можна пояснити чим сила тяжіння (Fт=mg) відрізняється від сили гравітаційної взаємодії ( Fгр= GMm/R2) і чому в загальному випадку сила тяжіння не проходить через центр маси Землі? Як без згадки про силу інерції можна пояснити чому Місяць не падає на Землю, а Земля не падає на Сонце? Як взагалі усвідомлено та системно можна розв’язувати силові задачі динаміки без застосування сили інерції?
Втім, те що з цього приводу написано в наших підручниках з фізики, навряд чи можна назвати “внятними” поясненнями. І це при тому, що з застосуванням сили інерції всі ці пояснення стають системними та елементарно простими. Тобто власне такими, якими і мають бути. Натомість, ми вигадуємо якісь байки про те, що “сили взаємодії підпорядковуються третьому закону Ньютона, а сили що діють на одне тіло, підпорядковуються другому закону”. Мучимо та дуримо цими байками себе і дітей, а потім щиро дивуємося, чому ж це вони не знають, не розуміють та не люблять фізику.
Та якби ж то заради наукової істини. Але ж ні. Просто десь, колись, комусь, з якогось переляку наснилося, що сили інерції не існує, а якщо й існує, то це якась неправильна сила, яка ніби й сила, а ніби й не сила. А від так, краще про неї не згадувати, та зробити вигляд що її просто не існує. Що ж давайте поговоримо про цю страшну та незрозумілу силову фатаморгану, яка називається силою інерції.
2. Про силу звичайну та силу інерції. Або про те, чому різні тіла падають з однаковим прискоренням.
Протягом тисячоліть люди вважали, що сила – це те що змушує тіла рухатись. Вони думали, хіба плуг, карета чи віз рухаються не тому що на них діє певна сила? І хіба після припинення дії цієї сили, вони не зупиняються? Хіба камінь не буде лежати на землі допоки на нього не подіє сила? Хіба камінь падає не тому, що на нього діє певна сила?
Подібні міркування наводили на думку, що сила – це те, що змушує тіло рухатись. Однак більш глибокий аналіз вказував на явні недоліки цієї думки. Дійсно, футбольний м’яч починає рухатись тому, що на нього діє сила удару футболіста. Але ж м’яч продовжує рухатись і після припинення дії цієї сили. Кинутий камінь продовжує рухатись і після того як відривається від руки. Куля продовжує рухатись і після припинення дії тиску порохових газів. При цьому говорять що м’яч, камінь та куля рухаються за інерцією.
Виходячи з того, що будь-яке тіло має інерцію, тобто здатність зберігати стан спокою або стан прямолінійного рівномірного руху, Галілей а за ним і Ньютон дійшли висновку: Сила – це не те, що змушує тіло рухатись, а те що змушує змінювати швидкість його руху, тобто те, що надає тілу певного прискорення. Більше того, Ньютон з’ясував, що під дією зовнішньої сили F тіло масою m отримує прискорення а і що при цьому а=F/m.
З іншого боку, причиною зміни швидкості руху тіла, тобто джерелом сили, є дія на це тіло іншого фізичного об’єкту. А це означає, що сила є кількісною мірою дії одного фізичного об’єкту на інший фізичний об’єкт (мірою взаємодії фізичних об’єктів). Зважаючи на вище сказане, можна дати наступне визначення.
Сила – це фізична величина яка є кількісною мірою взаємодії тіл (фізичних об’єктів) і яка дорівнює добутку маси тіла на величину того прискорення яке воно отримує під дією даної сили.
Позначається: F
Визначальне рівняння: F = ma
Одиниця вимірювання: [F] = кг·м/с2 = Н, (ньютон)
Твердження про те, що сила це міра взаємодії фізичних об’єктів є загальновизнаним та загальноприйнятим. Однак це зовсім не означає що воно є бездоганно правильним. Дійсно. З нього випливає, що будь-яка сила, це результат взаємодії тих чи інших фізичних об’єктів. Наприклад, сила тяжіння – результат взаємодії даного тіла з Землею; сила пружності – результат взаємодії атомів і молекул деформованого тіла; сила тертя – результат взаємодії контактуючих поверхонь; електрична сила – результат взаємодії електричних зарядів; магнітна сила – результат взаємодії електричних струмів і т.д.,
Однак в Природі існує одна сила, яка явно не вписується в рамки загальноприйнятого визначення. Цю силу називають силою інерції. Коли в момент різкої зупинки автомобіля вас щось невидиме штовхає вперед, знайте – це сила інерції. Коли на крутому повороті вас щось притискає до бокових дверей автомобіля, знайте – це сила інерції. Коли на атракціоні “американські гірки” ваш дух перехоплює від постійних перевантажень та станів невагомості, знайте, це прояви сили інерції.
Мал.1. Деякі прояви сили інерції.
З’ясовуючи фізичну суть сили інерції, звернемося до експерименту. Припустимо що до пружинного динамометра (мал.2) прикріплено вантаж масою 0,1кг. Коли система динамометр-вантаж знаходиться в стані механічної рівноваги (v=0 або v=const) то деформована пружина вказує на те, що вантаж притягується до Землі з силою 1Н: Fт =mg≈0,1кг·10м/с2=1Н. Але, як тільки система почне прискорено рухатись вгору, пружина динамометра додатково розтягнеться, вказуючи на те що на тіло діє певна додаткова сила, напрям якої протилежний до напрямку прискорення. Ця сила і є силою інерції .
Мал.2. Прискорений рух тіла завжди породжує силу інерції, яка протидіє появі та зростанню цього прискорення.
Тепер давайте з’ясуємо дія якого фізичного об’єкту призвела до появи сили інерції? Ви можете як завгодно довго шукати цей об’єкт і скоріш за все не знайдете його. Не знайдете тому, що його просто не існує. Силу інерції породжує не взаємодія даного тіла з тим чи іншим фізичним об’єктом, а сам факт прискореного руху тіла.*)
*) Чесно кажучи поява сили інерції обумовлена взаємодією даного тіла з тим фізичним об’єктом який називається «простір». Фізичні властивості простору є надзвичайно багатогранними та складними. Певними проявами цих властивостей є гравітаційні, електричні та магнітні поля. Якщо ж говорити про фізичну суть того зв’язку який існує між простором та силою інерції, то ця суть є предметом пояснень загальної теорії відносності. Та як би там не було, а простір не є тим фізичним об’єктом, матеріальність якого можна певним чином відчути, виміряти чи представити у вигляді знайомих образів. Тому зазвичай ми представляємо простір як певну безструктурну пустоту, яка існувала, існує і буде існувати сама по, і яка не має ознак матеріальності.
В певному сенсі, сила інерції не вписується в рамки загальноприйнятого визначення: “Сила – це міра взаємодії фізичних об’єктів”. Не вписується головним чином тому, що наші уявлення про простір є примітивно спрощеними і такими, що не вважають простір певним матеріальним об’єктом. На цій підставі часто можна почути, що сила інерції, це якась неіснуюча, придумана, віртуальна сили. Подібні твердження – абсолютно безпідставні. Вся “нереальність” сили інерції лише в тому, що наше спрощене пояснення природи цієї сили, не вписується в рамки того визначення яке ми придумали для поняття “сила”.
Сьогодні ми не будемо обговорювати питання про походження сили інерції. Сьогодні, ми просто констатуємо той факт, що при прискореному русі будь-якого фізичного об’єкту, на нього діє сила інерції, величина якої дорівнює добутку маси об’єкту на його прискорення і напрям якої протилежний напрямку цього прискорення.
Сила інерції – це та сила, поява якої обумовлена прискореним рухом
тіла і яка завжди протидіє появі та зростанню цього прискорення.
Позначається: Fі
Визначальне рівняння: Fі = – ma
Одиниця вимірювання: [Fі] = Н.
Мал.3. Якщо тіло рухається з прискоренням, то на нього неминуче діє певна сила інерції.
Потрібно зауважити, що одним з малоприємних наслідків намагань не згадувати про «неіснуючу» силу інерції, є факт того, що певні прояви цієї сили часто називають то відцентровою силою, то бічною силою, то силою перевантаження, то силою Коріоліса, то просто силою яку не називають взагалі. Але правда життя полягає в тому, що всі ці бічні, перевантажувальні, відцентрові та їм подібні сили, є проявами однієї і тієї ж сили – сили інерції. Сили, поява якої обумовлена прискореним рухом тіла і яка завжди протидіє появі та зростанню цього прискорення.
Сила інерції, це надзвичайно важлива сила, без розуміння суті якої не можливо логічно пояснити величезний пласт явищ. Наприклад, не можливо пояснити чому різні тіла падають з однаковим прискореннями; чому тіла рухаються за інерцією; чому Земля розтягнута в екваторіальній площині; чому Місяць не падає на Землю, а Земля не падає на Сонце; чому планети Сонячної системи знаходяться практично в одній площині; чому в процесі вертикального прискореного руху системи опора-тіло, вага тіла в залежності від напрямку та величини прискорення може бути різною; чому в кабіні штучного супутника Землі тіла перебувають в станів невагомості і що представляє собою цей стан; чим сила тяжіння (Fт=mg) відрізняється від сили гравітаційної взаємодії (Fгр= GMm/R2) і чому в загальному випадку сила тяжіння не проходить через центр маси Землі, тощо. В процесі вивчення фізики, ми відповімо на ці та їм подібні запитання. При цьому, ви неминуче переконаєтесь в тому, наскільки важливою та реальною є сила інерції. Наразі ж, гранично стисло відповімо на два базових питання: 1) чому тіла різної маси падають з однаковим прискоренням; 2) чому після припинення дії зовнішньої сили, тіло рухається за інерцією?
Чи задумувались ви над тим, чому тіла різної маси падають однаково швидко? Адже на більш масивне тіло діє більша сила тяжіння, яка очевидно мала б надавати йому більшої швидкості падіння. І тим не менше, важкий камінь і легка пісчинка падають однаково швидко, а точніше – з однаковим прискоренням. Даний факт можна пояснити лише на основі розуміння фізичної суті сили інерції.
Дійсно. Пояснюючи факт того, що за відсутності (не суттєвості) опору повітря, всі земні тіла падають з однаковим прискоренням (прискоренням вільного падіння g), можна сказати наступне. На будь-яке тіло діє певна сила тяжіння (мал.4). При цьому, на важке тіло, діє велика сила тяжіння (Fт = Mg), а на легке – відповідно мала (Fт = mg). В процесі того, як під дією сили тяжіння (Fт = mg) тіло набуває відповідного прискорення (а=Fт/m=mg/m=g), на нього починає діяти відповідна протидіюча сила – сила інерції (Fi= -ma= -mg). При цьому, на важке тіло діятиме велика сина інерції (Fі = – Mg), а на легке – мала сила інерції (Fі = -mg). Під дією цих рівних за величиною і протилежних за напрямком сил (сили тяжіння та сили інерції) будь-яке вільно падаюче тіло і рухається з певним постійним прискоренням – прискоренням вільного падіння.
Мал.4. Важкі і легкі тіла падають з однаковим прискоренням тому, що в процесі вільного падіння, діючі на них сили тяжіння динамічно зрівноважуються відповідними силами інерції.
Ви можете запитати: “А як бути з умовою механічної рівноваги тіла, тобто з законом в якому говориться про те, що коли діючі та тіло зовнішні сили зрівноважують одна одну, то тіло знаходиться в стані спокою (v=0), або прямолінійного рівномірного руху (v=const)?” Відповідаючи на це слушне запитання, можна сказати наступне.
Дійсно. В умові механічної рівноваги тіла стверджується: якщо векторна сума діючих на тіло зовнішніх сил дорівнює нулю, то тіло буде знаходитись в стані механічної рівноваги. Іншими словами: якщо ΣF=0, то v=0 або v=const. Аналізуючи дане твердження зверніть увагу на те, що в ньому говориться про векторну суму зовнішніх сил, тобто звичайних сил взаємодії: сила тяжіння, сила тертя, сила пружності, сила Архімеда, реакція опори, сила тяги, тощо. В нашому ж випадку, ми маємо справу з силою інерції, тобто силою яка не є зовнішньою. З силою, поява якої обумовлена не взаємодією тіла з тими чи іншими об’єктами, а самим фактом прискореного руху тіла. Тому, коли ми стверджуємо що в процесі вільного падіння тіла, встановлюється рівновага між силою тяжіння і силою інерції, то маємо на увазі так звану динамічну рівновагу, яка передбачає рух тіла не з постійною швидкістю (v=const), а з постійним прискоренням (а=const).
Динамічною рівновагою називають такий механічний стан тіла, при якому воно, під дією зовнішніх сил та сили інерції, знаходиться в стані рівноприскореного руху (а=const).
Потрібно зауважити, що ті задачі, в яких тіло під дією певної системи сил рухається з постійним прискоренням є задачами динаміки. Однак, алгоритм рішення цих динамічних задач практично не відрізняється від алгоритму рішення задач статики. В основі цього рішення лежить твердження (закон) яке називається умовою динамічної рівноваги тіла. Тіло (матеріальна точка) буде знаходитись в стані динамічної рівноваги (а =const) тоді і тільки тоді, коли векторна сума діючих на нього зовнішніх сил та сили інерції дорівнює нулю. Іншими словами :
якщо ∑ F + Fi = 0, то а=const, або
якщо а=const , то ∑ F + Fi = 0.
Знаючи властивості сили інерції можна відповісти на ще одне важливе запитання: “Чому після припинення дії зовнішньої сили, тіло рухається за інерцією?” На перший погляд такий рух здається безпричинним, тобто таким який не підтримується жодною зовнішню силою. І це правда, – жодна зовнішня сила не є причиною руху тіла за інерцією. Та все ж інерційний рух має свою силову причину. Ця причина – сила інерції, тобто та внутрішня сила, яка протидіє будь-якій зміні швидкості руху тіла. Дійсно, як тільки рухоме тіло прагне зменшити свою швидкість, автоматично з’являється (індуцирується) сила інерції, яка протидіє цим намаганням i так би мовити “підштовхує” тіло. І якщо тіло, всупереч дії сили інерції все ж зупиняється, то це тільки тому, що на нього діють певні зовнішні гальмуючі сили, зокрема різноманітні сили тертя. Якщо ж дія цих сил відсутня, або мізерно мала, то тіло може зберігати стан рівномірного руху як завгодно довго. Наприклад, Земля протягом 4,5 мільярдів років обертається навколо Сонця з практично незмінною швидкістю.
Завершуючи розмову про силу інерції ще раз наголосимо на тому, що ця сила дійсно має певні специфічні особливості. Але ці особливості не є такими, що ставлять під сумнів факт існування сили інерції. А про цей факт з усією очевидністю говорив ще великий Ньютон. Ось що він пише в своїх знаменитих “Началах” стосовно суті та властивостей сили інерції, яку зазвичай називає “вродженою силою”: “Ця сила завжди пропорційна інерційній масі тіла, а якщо від неї й відрізняється, то лише поглядами на її природу… Вроджену силу цілком слушно можна назвати силою інерції. Ця сила виникає в тілі лише тоді, коли інша прикладена до тіла зовнішня сила, призводить до зміни його швидкості. Прояви цієї сили можуть бути як у вигляді певного опору, так і у вигляді певного напору. Як опір, ця сила протидіє зміні швидкості руху тіла, а як напор – є причиною зміни швидкості інших тіл.”
І не важко збагнути, що коли Ньютон говорить про силу інерції як про силу опору, то має на увазі той факт, що ця сила протидіє (чинить опір) зміні швидкості руху тіла. Коли ж силу інерції Ньютон називає силою напору, то має на увазі факт того, що в процесі взаємодії (удару) рухомого і нерухомого тіл, рухоме тіло гальмується і виникаюча при цьому сила інерції, фактично є тим силовим напором, який і змушує нерухоме тіло рухатись з певним прискоренням.
3. Про силовий метод розв’язування задач динаміки.
Факт не визнання реальності сили інерції, не лише унеможливлює притомні пояснення величезної кількості явищ, а й гранично ускладнює рішення тих задач в яких сила інерції неминуче присутня. Зазвичай, подібні задачі (задачі, в яких тіло рухається з певним прискоренням) розв’язуються наступним чином. Виходячи з того, що те прискорення а з яким рухається тіло масою m, є наслідком дії результуючої тих зовнішніх сил що діють на тіло (Fрез=∑Fi), та враховуючи, що згідно з другим законом Ньютона a=Fрез/m=∑Fi/m, визначають невідому величину.
Втім, на практиці вище описаний і цілком логічний алгоритм силового рішення задач динаміки, як правило перетворюється на певну сукупність логічно сумбурних дій, які повністю нівелюють загальну логіку рішення задачі. Ілюструючи цю сумбурність, наведу типове рішення простої задачі. (Це рішення є повністю автентичним: Ю.А.Соколович, Г.С.Богданова. Фізика. Довідник з прикладами розв’язування задач. Стор.61).
Задача. З яким прискоренням а ковзає брусок по похилій площині з кутом нахилу α=30º при коефіцієнті тертя μ=0,2?
Дано: Розв’язування:
α = 30º Вивчивши умову задачі, побудуємо рисунок (рис.54,а).
μ = 0,2 Вважаємо, що брусок рухається прямолінійно і рівноприскорено.
а – ? Зобразимо сили, що діють на брусок, враховуючи, що
прискорення сонапрямлене з рівнодіючою силою.
Згідно з другим законом Ньютона Fрів = аm.
Рис.54 а) б)
Розпишемо рівнодіючу силу як геометричну суму сил, що діють на тіло:
mg + Fтер + N = am. (1)
Оберемо вісь для проектування, яка збігається з напрямком прискорення і запишемо рівняння (1) у вигляді проекцій на вісі Ох і Оу
Ох: mgx + Fтер х + Nx = axm
Oy: mgу + Fтер у + Nу = aуm
Розпишемо проекції, приділяючи особливу увагу проекціям mgx і mgу.
За визначенням sinα = mgx/ mg , cosα = mgy/mg ,
тобто mgx = mgsinα , mgy = mgcosα .
Визначаємо знак цих проекцій:
mgx = mgsinα , mgy = – mgcosα .
Проекція mgy від’ємна, оскільки кут, створений mg і віссю Оу, більший за 90º (рис.54,б).
Ох: mgsinα – Fтер = am
Оу: mgcosα – N = 0
a = (mgsinα – Fтер)/m .
Із проекції на вісь Оу N = mgcosα .
Визначаємо силу тертя і підставляємо її значення в формулу прискорення Fтер = μN = μmgcoaα ,
a = mg(sinα – μcosα)/m = g(sinα – μcosα).
Обчислення:
[a] = м/с2 , {a} = 9,8(1/2 – 0,2√3/2) = 3,3.
Відповідь: а = 3,3 м/с2. (точніше, а = 3,2м/с2).
Аналізуючи дане рішення, можна сказати наступне. З формальної точки зору воно є правильним. Однак це рішення має ряд суттєвих недоліків. По перше, воно не є універсальним, тобто таким, яке дозволяє за єдиною схемою розв’язувати переважну більшість силових задач динаміки. По друге, це рішення не є таким, що підпорядковується певному, чітко визначеному порядку розв’язку задачі. В третіх, дане рішення є невиправдано ускладненим. Ускладненим не в сенсі формул, а в сенсі логічності та послідовності застосування цих формул. В четвертих, дане силове рішення задачі динаміки (а ≠ 0), не є логічно пов’язаним з аналогічним рішенням задач статики (а = 0).
Всі вище згадані недоліки, практично відсутні в тому методі розв’язування задач динаміки, в якому сила інерції (Fi= -ma) є повноправним силовим чинником. Суть цього методу дуже проста: на основі аналізу діючих на тіло сил (втому числі і сили інерції), та на базі умови його динамічної рівноваги (якщо а=const, то ∑F+Fi=0) визначаються невідомі величини. За такого підходу задачі динаміки (а ≠ 0), стають абсолютними аналогами задач статики (а = 0). А це означає, що ці задачі розв’язуються за універсальним, чітко визначеним алгоритмом:
1.Виконуємо малюнок, на якому вказуємо всі діючі на тіло сили, в тому числі і силу інерції.
2. Оптимальним чином задаємо систему координат та вказуємо кутову орієнтацію сил.
3. Записуємо відповідну малюнку систему рівнянь, які відповідають умові динамічної рівноваги тіла (∑F+Fi=0): ∑Fx = 0; ∑Fy = 0.
4. Розв’язавши систему відповідних рівнянь, визначаємо невідомі величини.
Ілюструючи суть та можливості силового методу розв’язування задач динаміки, розглянемо декілька конкретних прикладів.
Задача 1. З яким прискоренням рухається брусок похилою площиною кут нахилу якої 30°, якщо коефіцієнт тертя 0,2?
Дано: Аналіз:
α=30° Виконуємо малюнок на якому: вказуємо всі діючі на тіло сили
µ=0,2 (сила тяжіння, реакція опори, сила тертя, сила інерції);
а=? задаємо систему координат; вказуємо кутову орієнтацію сил.
Записуємо умову динамічної рівноваги тіла і, розв’язавши систему відповідних рівнянь, визначаємо невідому величину.
∑ Fх = Fтер + Fі – Fт sinα = 0 (1)
∑ Fу = N – Fт cosα = 0 (2)
Враховуючи, що: Fтер =µN; Fі = ma; Fт = mg, можна записати
(1) µN + ma – mgsinα = 0, звідси
ma = mgsinα – µN .
Враховуючи, що згідно з рівнянням (2)
N = Fт cosα = mgcosα, отримаємо
ma = mgsinα – µmgcosα, звідси
a = g(sinα – µcosα).
Розрахунки: а = 9,8(м/с2)(0,50 – 0,2∙0,87) = 3,2м/с2.
Відповідь: а = 3,2м/с2.
Задача 2. Пілот літака виконує так звану «петлю Нестерова», яка представляє собою вертикальну колову траєкторію (мал.60). З якою силою пілот тисне на сидіння літака (на опору) у верхній та нижній точках «петлі Нестерова», якщо швидкість літака 360км/год, а радіус петлі 200м? Маса пілота 80кг.
Дано: СІ Аналіз
m = 80кг –
v = 360км/год 100м/с Малюнок
R = 200м –
P1 = ?
P2 = ?
В процесі руху по колу на пілота діють три сили:
1) Сила тяжіння Fт = mg.
2) Реакція опори N тобто та сила з якою опора діє на пілота і яка чисельно дорівнює тій силі Р з якою пілот діє на опору: N = Р.
3) Сила інерції, тобто та сила поява якої обумовлена фактом того, що рухаючись по колу, тіло рухається з певним доцентровим прискоренням а = v2/R, якому відповідає певна сила інерції: Fi = mv2/R.
При цьому, у верхній та нижній точках траєкторії, вище згадані сили діють вздовж вертикалі 0у. Зважаючи на це, запишемо умову рівноваги тіла (пілота) для верхньої (1) і нижньої (2) точок траєкторії та визначимо з цієї умови невідому величину Р1 = N1; P2 = N2.
1) ∑Fy = Fi – Fт – N1= 0, звідси випливає:
N1 = Fi – Fт = mv2/R – mg = 80(1002/200 – 10) =3200Н
2) ∑Fy = – Fi – Fт + N2= 0, звідси випливає:
N2 = Fi + Fт = mv2/R + mg = 80(1002/200 + 10) =4800Н
Відповідь: Р1 = 3200Н; Р2 = 4800Н.
Задача 3. З якою максимальною швидкістю може їхати мотоцикліст горизонтальною дорогою, описуючи дугу радіусом 90м, якщо коефіцієнт тертя коліс об дорогу 0,4? Під яким кутом відносно вертикалі має нахилятися мотоцикліст, забезпечуючи відповідну швидкість руху?
Загальні зауваження. Оскільки мотоцикліст з швидкістю v рухається по колу радіусу R, то він рухається з доцентровим прискоренням а=v2/R. А це означає, що на мотоцикліста (точніше, на систему мотоцикліст-мотоцикл) окрім трьох зовнішніх сил (сила тяжіння Fт=mg, реакція опори N та сила тертя Fтер) діє прикладена до центру мас системи сила інерції Fi= -ma.
Рухаючись по колу та прагнучи забезпечити механічну рівновагу системи, мотоцикліст має нахилятися на такий кут α при якому рівнодійна реакції опори та сили тертя Q = N + Fтер проходить через центр мас системи мотоцикліст-мотоцикл. Інакше, діючі на систему сили будуть створювати певний обертальний момент сил, наявність якого призведе до падіння мотоцикліста.
Факт того, що рівнодійна реакції опори та сили тертя проходить через центр мас системи мотоцикліст-мотоцикл, по суті означає, що динамічна рівновага цієї системи забезпечується трьома діючими на центр мас системи силами: сила тяжіння Fт=mg, сила інерції Fi=mv2/R та рівнодійна реакції опори і сили тертя Q = N + Fтер.
Зважаючи на вище сказане, розв’яжемо нашу задачу.
Дано: Аналіз
R = 90м
μ = 0,4 Малюнок
vм = ?
αм = ? Максимальну швидкість руху мотоцикла (vм) заокругленням горизонтальної дороги та їй відповідний кут нахилу мотоцикла (αм), можна визначити із наступних міркувань.
1) Діюча на систему мотоцикліст-мотоцикл сила інерції Fi=mv2/R має бути не більшою за ту максимальну силу тертя, що виникає між дорогою та колесами мотоцикла. Іншими словами: Fi ≤ Fт, або mv2/R ≤ μmg. А це означає, що та швидкість з якою може рухатись мотоцикліст заокругленням горизонтальної дороги, має задовільняти умові v2 ≤ μgR або v ≤ (μgR)1/2. При цьому максимальне значення цієї швидкості становить: vм = (μgR)1/2. В умовах нашої задачі: vм = (0,4∙9,8∙90)1/2=18,8м/с.
2) Оскільки для забезпечення динамічної рівноваги системи, рівнодіюча реакції опори (N) та сили тертя (Fтер) Q = N + Fтер має проходити через центр мас системи мотоцикл-мотоцикліст, то кут нахилу цієї системи відносно вертикалі, має дорівнювати куту між векторами N i Q. Виходячи з цього можна записати:
N = Qcosα;
Fтер = Qsinα.
Звідси випливає, що Qsinα/Qcosα = Fтер/N, або tgα = Fтер/N.
Таким чином, величину кута нахилу системи мотоцикл-мотоцикліст до вертикалі, можна визначити за формулою α = arctg(Fтер/N). При цьому, якщо мова йде про максимальне значення цього кута, тобто те значення при якому величина сили тертя є гранично великою (Fтер= μN), то в цьому випадку, αм = arctg(Fтер/N) = arctg(μN/N) = arctg μ. В умовах нашої задачі αм = arctg0,4=22º
Відповідь: vм =18,8м/с; αм =22º.
На завершення зауважимо, що заокруглені ділянки сучасних доріг мають певний нахил, який сприяє максимально безпечному руху транспорту на цих ділянках.
Задача 4. Через нерухомий блок перекинуто нитку до кінців якої прив’язано вантажі масою М=0,24кг кожний. На один з вантажів поклали тягарець масою m=10г. На якій вертикальній відстані один від одного будуть вантажі через 2с, якщо на початку руху вони перебували на одній висоті?
Зауваження. Нерухомий блок представляє собою легкий шків, що вільно обертається навколо нерухомої осі. Вважається, що рухомий шків не змінює натяг перекинутої через нього нитки (мотузки, канату, тощо). А це означає, що на ті тіла які знаходяться по обидва боки шківа діють однакові реакції опори (Т1=Т2. Зазвичай ту силу з якою нитка діє на тіло називають силою натягу нитки і позначають Т). За відсутності додаткової інформації, прийнято вважати, що маса рухомого шківа є нулевою, а тертя в його осі відсутнє.
Дано: СІ Аналіз:
М=0,24кг –
m =10г 0,01кг Малюнок
t=2с –
s =?
Під дією тієї додаткової сили тяжіння що діє на тіло масою m1=M+m, це тіло буде опускатись з певним прискоренням а. При цьому тіло масою m2=M з таким же прискоренням буде підніматись. А це означає, що дані тіла будуть віддалятись одне від одного з прискоренням 2а, і тому рівняння їх відносного руху можна записати у вигляді s=2at2/2=at2.
Таким чином, задача зводиться до того, щоб визначити величину того прискорення з яким рухаються тіла. Вирішуючи цю задачу, виконуємо малюнок на якому вказуємо всі діючі на кожне тіло сили в тому числі і сили інерції. З аналізу малюнку, а по суті з умови динамічної рівноваги тіла,
випливає: Т1 = m1g – m1a = (M+m)g – (M+m)a,
Т2 = m2g + m2a = Mg + Ma.
А оскільки Т1=Т2 , то Mg + Ma = (M+m)g – (M+m)a, або
Ma + (M+m)a = (M+m)g – Ma, або a(2M+m) = mg.
Звідси a = mg/(2M+m) .
Враховуючи що s = at2, можна записати s = [mg/(2M+m)]t2.
Розрахунки: s = … = 0,8м
Відповідь: s = 0,8м.
4. Сила інерції, як визначальний силовий фактор Всесвіту.
Не визнаючи реальності існування сили інерції, не можливо притомним чином пояснити величезну кількість тих подій які відбуваються у Всесвіті. Наприклад пояснити чому Місяць не падає на Землю, а Земля не падає на Сонце; чому планети Сонячної системи знаходяться практично в одній площині; чому Земля розтягнута в екваторіальній площині; чому в процесі вертикального прискореного руху системи опора-тіло, вага тіла в залежності від напрямку та величини прискорення може бути різною; чому в кабіні штучного супутника Землі тіла перебувають в станів невагомості і що представляє собою цей стан; чим сила тяжіння (Fт=mg) відрізняється від сили гравітаційної взаємодії (Fгр= GMm/R2) і чому в загальному випадку сила тяжіння не проходить через центр маси Землі, тощо. І це закономірно, адже саме сила інерції (Fi=-ma) у поєднанні з силою гравітаційної взаємодії (Fгр=Gm1m2/r2) визначально відповідальні за ті процеси, що відбуваються у Всесвіті. Розглянемо та пояснимо деякі з цих процесів.
Сьогодні ми не будемо говорити про те як, коли та чому виник наш Всесвіт. Натомість стисло зупинимся на історії нашої Сонячної системи, та пояснимо чому вона така, яка є.
Сонячна система, це добре налагоджений механізм, основними елементами якого є власне саме Сонце, вісім його супутників-планет, п’ять карликових планет та велика кількість дрібних космічних тіл, які утворюють пояс астероїдів. Всі ці об’єкти знаходяться в практично одній площині і з певними співнаправленими, пропорційними швидкостями обертаються навколо спільного центру. Крім цього, більшість планет мають свої супутникові системи, які певним чином копіюють Сонячну систему. Вже цих фактів достатньо для того, щоб зрозуміти – Сонячна система виникла не в результаті якихось випадкових подій, а в наслідок певного еволюційного процесу. Гранично стисло описуючи цей процес можна сказати наступне.
Приблизно 7 мільярдів років тому, в недалеких околицях сучасної Сонячної системи існувала надмасивна зірка, яка прожила своє коротке та бурхливе життя і з неймовірною силою вибухнула. Цей надпотужний вибух, по-перше збагатив навколишній простір всім різноманіттям відомих хімічних елементів. А по-друге, зініціював надпотужне вихрове збурення простору, яке прокотившись безмежними просторами Галактика, зібрало величезну кількість міжзоряного газу, пилу та дрібних тіл у відповідно велику протозоряну (протосонячну) хмару.
Під дією гравітаційних сил ця вихрова хмара почала поступово стискатись. А стискаючись, у повній відповідності з законом збереження моменту інерції – збільшувати швидкість свого обертання.
В такій ситуації на частинки протисонячної хмари діє система двох основних сил: 1) сил гравітаційної взаємодії – об’ємних сил, які рівномірно стискають тіло хмари з усіх боків та прагнуть зібрати всі її частинки в центрі мас системи; 2) сил інерції – тих відцентрових сил, які діють лише в площині обертання частинок хмари та протидіють їх руху в напрямку центру відповідного обертання.
Не важко збагнути, що під дією даної системи сил, протосонячна хмара, в процесі її стиснення та розкручування неминуче набувала дископодібної форми. При цьому в центральній частині протосонячного диску зосереджувалась левова частина (близько 98%) наявної в системі речовини. Після того, як в процесі гравітаційного ущільнення, надра центрального тіла протосонячного диску розігрілись до 6∙106 К, в них почались термоядерні реакції і в Галактиці з’явилась нова зірка, яку ми називаємо Сонцем.
Одночасно з процесом формування масивного центрального тіла системи, в периферійних частинах протосонячного диску відбувались подібні, але менш масштабні процеси. Під дією гравітації, інерції та місцевих вихрових збурень, в периферійних частинах диску з’являлись місцеві центри конденсації речовини. А оскільки система повільно стискалась, то рухаючись певними спіральними траєкторіями, центри конденсації збирали навколо себе все більшу і більшу кількість речовини та поступово перетворювались на ті об’єкти, які ми називаємо планетами. Крім цього, місцеві вихрові збурення неминуче сприяли тому, що біля більшості планет сформувались свої супутникові системи.
Мал.5. Загальна картина еволюційного розвитку Сонячної системи та її сучасного устрою.
Сонячна система, це складний, злагоджений механізм. Однак, якщо говорити про загальний принцип дії цього механізму, то він досить простий і полягає в наступному. Кожен елемент системи, під дією сили гравітаційної взаємодії та сили інерції, обертається навколо центрального тіла. При цьому, швидкість обертання є такою, що забезпечує динамічну рівновагу між силою гравітаційної взаємодії та силою інерції. Наприклад, Місяць (мал.6) обертається навколо Землі з такою швидкістю при якій діюча на нього гравітаційна сила (Fгр=GMm/ℓ2) динамічно зрівноважується відповідною силою інерції (Fi=mv2/ℓ), тобто з швидкістю v=(GM/ℓ)1/2= …=1,02км/с;
(де М=6,0∙1024кг – маса Землі, ℓ=3,84∙108м – відстань між центрами мас Землі та Місяця).
Переконатись в тому, що Місяць дійсно обертається з швидкістю 1,02км/с не важко. Дійсно. Оскільки за один оберт навколо Землі, який, як відомо, триває t=Т=27,3доби=23,6∙105с, Місяць проходить відстань L=2πℓ=24,1∙108м , то його швидкість становить v=L/T= … =1,02км/с .
Мал.6. При обертальному русі Місяця навколо Землі, та планет навколо Сонця, виконується умова їх динамічної рівноваги: Fгр = Fi .
Знаючи та розуміючи механіку Сонячної системи, не важко визначити маси її основних елементів. Звичайно, планети, зірки та галактики “зважують” не так як картоплю на базарі. Однак не вірити результатам цього “зважування” це все рівно ніби не вірити тому, що площа круга S=πd2/4. Не вірити лише на підставі того, що ми вимірювали не площу круга, а його діаметр.
Задача. Знаючи період обертання Землі навколо Сонця (365 днів) та відстань між їх центрами (1,49∙1011м) визначити масу Сонця та швидкість обертання Землі навколо Сонця.
Дано: СІ Аналіз:
Т=365 днів 31,54·106с
ℓ=1,49·1011м – Малюнок
v = ?
М=?
Оскільки Земля обертається навколо Сонця по практично круговій орбіті, то можна стверджувати, що діючі не неї сила гравітаційної взаємодії з Сонцем (Fгр = GMm/ℓ2) та виникаюча в процесі обертального руху сила інерції (Fi =mv2/ℓ), є рівні за величиною і протилежні за напрямком, тобто що: GMm/ℓ2= mv2/ℓ. Звідси випливає, що М=v2ℓ/G, де G=6,67·10-11Hм2/кг2; v – швидкість обертання Землі навколо Сонця, величину якої можна визначити із наступних міркувань. Оскільки за рік (Т=365 днів = 31,54·106с) Земля проходить відстань L=2πℓ, то швидкість її руху v = 2πℓ/T
Таким чином, швидкість обертання Землі навколо Сонця та масу Сонця, можна визначити за формулами v = 2πℓ/T; М=v2ℓ/G.
Розрахунки:
v = 2πℓ/T = … = 3·104м/с = 30км/с
М = v2ℓ/G = … = 2,0·1030кг.
Сила інерції не лише визначальним чином впливає на загальний устрій Всесвіту, а й дозволяє пояснити безліч менш глобальних, але не менш важливих та цікавих речей. Наприклад пояснити чим відрізняється діюча на земні тіла сила тяжіння (Fт = mg), від діючої на ті ж тіла сили їх гравітаційної взаємодії з Землею (Fгр=GMm/R2)? Пояснити чому в процесі вертикального прискореного руху системи опора-тіло, вага тіла в залежності від напрямку та величини прискорення може бути різною? Чому в кабіні штучного супутника Землі тіла перебувають в станів невагомості і що представляє собою цей стан?
Нагадаємо. Сила гравітаційної взаємодії (гравітаційна сила) – це та сила, з якою тіла взаємодіють згідно з законом всесвітнього тяжіння.
Позначається: Fгр
Визначальне рівняння: Fгр =Gm1m2/r2
Одиниця вимірювання: [Fгр]=H.
Сила тяжіння – це та сила, з якою тіло притягується до Землі і яка дорівнює добутку маси тіла на прискорення його вільного падіння.
Позначається: Fт
Визначальне рівняння: Fт = mg
Одиниця вимірювання: [Fт]=H.
Зазвичай прийнято вважати, що та сила з якою тіла притягуються до Землі і яку називають силою тяжіння (Fт=mg), вточності дорівнює тій гравітаційній силі, з якою відповідне тіло притягується до Землі згідно з законом всесвітнього тяжіння (Fгр=GMm/R2). Такі уявлення про взаємопов’язаність сили тяжіння та сили гравітаційної взаємодії не є безумовно правильними.
Дійсно. Якби Земля не оберталась навколо своєї осі, то та сила яку ми називаємо силою тяжіння (Fт=mg) в точності дорівнювала б тій силі яку прийнято називати гравітаційною (Fгр=GMm/R2). Однак, як відомо, Земля обертається. І тому, всі тіла на її поверхні рухаються відповідними круговими траєкторіями, а отже рухаються з певним доцентровим прискоренням: aд =v2/r, де r – відстань від даного тіла до осі обертання Землі (для полюсів r=0; для екватора r=R). А це означає, що на кожне тіло земної поверхні діє певна сила інерції Fi = maд, яка направлена в протилежну сторону від доцентрового прискорення.
Мал.7. Оскільки Земля обертається, то на кожне тіло її поверхні окрім гравітаційної сили неминуче діє і певна сила інерції.
Таким чином, на кожний земний об’єкт масою m постійно та одночасно діють дві сили: сила гравітаційної взаємодії та сила інерції: Fгр =m(GM/R2);
Fі =mад. І не важко бачити, що кожна з цих сил пропорційна масі тіла. Більше того, в загальній теорії відносності стверджується, що силові прояви інерції та гравітації є тотожними (еквівалентними). А це означає, що ніякими експериментами і ніякими приладами не можливо відділити силу інерції від сили гравітації. Не можливо тому, що ці дві, на перший погляд абсолютно різні сили, є різними проявами фактично однієї і тієї ж сили.
В такій ситуації, та сила яку ми називаємо силою тяжіння, фактично є результуючою двох сил: сили гравітаційної взаємодії тіла з Землею, та діючої на це ж тіло сили інерції, поява якої обумовлена обертанням Землі навколо своєї осі. Іншими словами:
Сила тяжіння – це та сила, з якою тіла притягуються до Землі і яка дорівнює векторній сумі сили гравітаційної взаємодії тіла з Землею та обумовленої обертальним рухом Землі, сили інерції.
Позначається: Fт
Визначальне рівняння: Fт = Fгр + Fі
Одиниця вимірювання: [Fт]=H
Зазвичай силу тяжіння визначають дещо простіше: Сила тяжіння – це та сила з якою тіла притягуються до землі і яка визначається за формулою
Fт = mg, де g – прискорення сили тяжіння (прискорення вільного падіння). По суті, визначальні рівняння Fт = Fгр + Fі та Fт = mg є тотожними. При цьому ясно, що з практичної точки зору, рівняння Fт = mg є більш зручним і тому більш вживаним.
Можна довести, що інерційна складова сили тяжіння, набагато менша за гравітаційну складову цієї сили. Дійсно. Оскільки за добу (t=Т=24∙60∙60с), те тіло що знаходиться на поверхні Землі описує повне коло, тобто проходить відстань ℓ=2πr, то швидкість руху цього тіла v=ℓ/t=2πr/T. Звідси випливає, що Fi = maд =mv2/r=m(2πr/T)2/r=m4π2r/T2. А це означає, що на полюсі (r=0) сила інерції є нулевою, а на екваторі (r=R) – максимально великою. При цьому, для максимального значення сили інерції Fгр/(Fi)max=(GMm/R2) : ( m4π2R/T2) = … = 300.
Таким чином, навіть максимальна величина тієї сили інерції поява якої обумовлена добовим обертанням Землі, в 300 разів менша за величину тієї гравітаційної сили з якою відповідне тіло притягується до Землі. Зважаючи на ці обставини, прийнято вважати, що Fт = Fгр. Однак, в будь якому випадку ви маєте знати, на земні об’єкти, окрім гравітаційної сили, постійно діє певна сила інерції, і що сила тяжіння є результуючою цих двох сил.
До речі. Саме факт обертання Землі навколо своєї осі, а відповідно і факт дії на всі її об’єкти певної сили інерції, є причиною того, що наша планета не є безумовно круглою (кулястою). Дійсно, якби Земля не оберталась навколо своєї осі, то під дією об’ємно-центральних сил гравітації, вона б набула практично ідеальної кулястої форми. (Звичайно, за винятком тих поверхневих нерівностей, які є результатом певних геологічних процесів і які називаються горами, нагір’ями, впадинами, каньйонами, тощо). Однак в реальності Земля обертається і тому на всі її об’єкти неминуче діють плоско-відцентрові сили інерції, які відповідним чином деформують Землю та надають її форму еліпсоїда.
Мал.8. Оскільки Земля обертається навколо своєї осі, то під дією сил інерції вона набуває відповідної еліпсоїдної форми.
Однією з найбільш суперечливих фізичних величин механіки є вага. В науковій літературі її часто плутають з силою тяжіння, а у побуті – з масою. Насправді ж: Вага – це та сила з якою тіло діє на опору.
Позначається: Р
Визначальне рівняння: Р = – N, де N – реакція опори
Одиниця вимірювання: [P] = H, (ньютон).
Більшість людей схильні вважати, що вага тіла вимірюється в кілограмах. Ця, глибоко вкорінена помилкова думка, має своє логічне пояснення. І це пояснення полягає в наступному. Коли ви приходите в крамницю за цукром, картоплею чи м’ясом, то приходите за певною кількістю речовини, мірою якої є маса, тобто та величина яка вимірюється в кілограмах. А як вимірюють цю саму кількість речовини? Правильно – шляхом зважування. І це зважування полягає в тому, що відповідну речовину кладуть на спеціальну опору (ваги), ця опора відчуває відповідну силу (вагу тіла) і відповідним чином реагує на цю силу. Результатом цієї реакції є відповідне відхилення стрілки приладу або показання на електронному табло. А оскільки ви прийшли не за силою (не за ньютонами), а за певною речовиною, тобто за тим що вимірюється в кілограмах, то результат зважування вам видають в цих самих кілограмах.
Ясно, що така повсякденно повторювана практика, формує у вашій свідомості впевненість в тому, що вага – це те що вимірюється в кілограмах. Насправді ж, вага – це сила яку відчуває та опора на якій знаходиться дане тіло. І як будь яка сила, вага вимірюється в ньютонах.
Ще однією загально розповсюдженою помилкою є думка про те, що вага тіла дорівнює тій силі з якою тіло притягується до Землі і що тому вага визначається за формулою P = mg. Насправді ж, вага – це та сила з якою тіло діє на опору. А це означає, що у повній відповідності з третім законом Ньютона, вага чисельно рівна і протилежно направлена тій силі з якою опора діє на тіло. А цією силою є реакція опори. Нагадаємо, реакція опори – це та сила з якою опора діє на тіло. Власне констатацією даних фактів і є визначальне рівняння P = – N.
Загалом, на відміну від маси тіла, яка за будь яких обставин залишається незмінною (звичайно, якщо не враховувати ті практично не помітні ефекти про які ви дізнаєтесь вивчаючи теорію відносності), вага тіла в різних обставинах може бути абсолютно різною. Скажімо, на Землі (g=9,8м/с2) вага тіла масою 10кг становитиме 98Н. На Місяці (g=1,6м/с2) ця вага буде рівною 16Н; на Марсі (g=3,7м/с2) – 37Н; на Юпітері (g=25,9м/с2) – 259Н; а на Сонці (g=274,1м/с2) – 2741Н.
Більше того, вага тіла залежить не лише від параметрів того гравітаційного поля яке створює відповідна планета, а й від багатьох інших обставин. Зокрема від того, з яким прискоренням і в якому напрямку рухається система опора–тіло. Ілюструючи цю залежність розглянемо конкретну задачу.
Задача. Тіло масою 70кг знаходиться в ліфті. Визначити вагу цього тіла в наступних ситуаціях: а) ліфт знаходиться в стані механічної рівноваги (v=0 або v=const, тобто а=0м/с2); б) ліфт рухається з прискоренням а=5м/с2 і це прискорення направлене вгору; в) ліфт рухається з прискоренням а=5м/с2 і це прискорення направлене вниз; г) ліфт знаходиться в стані вільного падіння тобто падає з прискоренням а=g=10м/с2.
Дано: Аналіз:
m = 70кг Будемо виходити з того, що вага тіла – це та сила з якою
а1 = 0м/с2 тіло діє на опору, в нашому випадку – на підлогу ліфта,
а2 = 5м/с2↑ і що величина цієї сили дорівнює відповідній реакції
а3 = 5м/с2↓ опори (Р=N). А це означає, що рішення задачі зводиться
а4 =g=10м/с2↓ до того, щоб визначити величину реакції опори в
Р1=?, Р2=?, кожній з чотирьох ситуацій. Розв’язуючи цю задачу,
Р3=?, Р4=? виконуємо відповідні малюнки на яких вказуємо ті сили
що діють на дане тіло в системі опора-тіло. А цими силами є: сила тяжіння Fт = mg, реакція опори N та, за наявності прискорення, сила інерції Fi = – ma. Зважаючи на вище сказане, проаналізуємо кожну з чотирьох ситуацій і визначаємо вагу тіла в кожній з них.
· а=0м/с2 а=5м/с2↑ а=5м/с2↓ а=g=10м/с2↓
P1 = N1 = Fт P2 = N2 = Fт + Fi P3 = N3 = Fт – Fi P4 = N4 = Fт – Fi
P1 = mg P2 = m(g+a) P3 = m(g-a) P4 = mg-mg=0
P1 =700H P2 =1050H P3 =350H P4 =0H
Мал.9. Маса тіла одна і таж, а вага – різна.
Не важко бачити, що вага тіла, тобто та сила з якою тіло тисне на опору, не є постійною величиною. При цьому, лише в тому випадку коли система опора – тіло знаходиться в стані механічної рівноваги (v=0 або v=const), вага тіла чисельно дорівнює діючій на нього силі тяжіння: Р1=mg. В інших випадках, вага тіла може бути як більшою так і меншою за цю силу: Р2=m(g+a); Р3=m(g-a). Якщо ж система опора – тіло знаходиться в стані вільного падіння (а=g), то тіло не тисне на опору і тому його вага дорівнює нулю: Р4=mg-mg=0. Характеризуючи дану ситуацію говорять про те, що тіло знаходиться в стані невагомості.
Зверніть увагу, тіло знаходиться в стані невагомості (має нульову вагу) не тому що на нього не діє сила тяжіння, а тому, що дія цієї сили зрівноважується відповідною силою інерції. Наприклад загальновідомо, що на борту штучного супутника Землі, тіла знаходяться в стані невагомості. При цьому люди часто думають, що ця невагомість пояснюється відсутністю сили тяжіння. Насправді ж, на тих висотах де зазвичай літають наші пілотовані космічні кораблі (200км – 400км), сила тяжіння майже така ж як і на поверхні землі. А невагомість в космічному кораблі (штучному супутнику Землі) пояснюється не відсутністю сили тяжіння, а фактом того, що ця сила зрівноважується відповідною силою інерції.
Невагомість – це такий стан системи опора – тіло, при якому тіло та його окремі елементи не мають ваги, тобто не тиснуть на опору і одне на одне. Не мають ваги тому, що діюча на них сила тяжіння зрівноважується відповідною силою інерції.
Мал.10. Невагомість, це не тому що на тіло не діє сила тяжіння, а тому що діюча на тіло сила тяжіння зрівноважується силою інерції.
5. Сила Коріоліса, як один з проявів сили інерції.
Як відомо, в процесі свого обертального руху матеріальна точка рухається з певним доцентровим прискоренням (мал.11а), величина якого визначається за формулою ад=v2/r, де v – лінійна швидкість обертального руху точки, r – радіус траєкторії руху точки. А оскільки між лінійною швидкістю (v) обертального руху точки та її кутовою швидкістю (ω) існує співвідношення v=ωr, то формулу доцентрового прискорення можна записати у вигляді ад=ω2r.
Прямим наслідком факту того, що в процесі обертального руху, матеріальна точка масою m рухається з певним доцентровим прискоренням, є дія на цю точку відповідної сили інерції: Fi=mад=mv2/r=mω2r. Цю силу часто називають відцентровою силою інерції. Адже як і будь яка сила інерції, вона направлена в сторону протилежну від напрямку прискорення. А оскільки доцентрове прискорення направлене до центру криволінійної траєкторії руху матеріальної точки, то відповідна сила інерції направлена від цього центру.
Мал.11. На будь яку матеріальну точку що обертається навколо певного центру, неминуче діє певна відцентрова сила інерції.
Із аналізу рівняння Fi=mω2r ясно, що величина відцентрової сили інерції, залежить не лише від швидкості обертання (ω) матеріальної точки, а й від її відстані (r) до осі обертання. Скажімо ті точки земної поверхні які знаходяться в близьких околицях географічного полюса Землі, знаходяться на гранично малій відстані від осі добового обертання Землі і тому діюча на них відцентрова сила інерції є гранично малою (r=min → Fi=min, для географічних полюсів r=0 → Fi=0). Натомість ті точки які знаходяться в близьких околицях екватора Землі, максимально віддалені від осі її обертання і тому на них діє гранично велика відцентрова сила інерції (r=max → Fi=max).
Відцентрова сила інерції діє на всі точки земної поверхні, та її надр, а також на ті точки близьких околиць Землі, які обертаються разом з нею. Але за певних умов на земні обʼєкти діє ще одна сила інерції, яку прийнято називати силою Коріоліса (названа на честь французького вченого Гаспара Коріоліса). Зʼясовуючи суть, прояви та причини появи сили Коріоліса, розглянемо та проаналізуємо наступний експеримент. Припустимо, що кулька масою m, з постійною швидкістю v рухається вздовж радіусу диску (мал.12). Коли диск не обертається, то траєкторією руху кульки буде радіальна пряма ОА. Якщо ж диск обертається, то траєкторією руху кульки буде певна крива ОВ.
Мал.12. Якщо диск не обертається, то траєкторією руху кульки буде пряма ОА, а якщо диск обертається – то крива ОВ.
Пояснюючи причини викривлення траєкторії руху кульки, а по суті причини зміни швидкості її руху, можна сказати наступне. Оскільки по мірі віддаленя від осі обертання диску, лінійна швидкість його точок збільшується (мал.13), то при переході кульки від точки з швидкістю v1=ωr1 до точки з швидкістю v2=ωr2 (r2>r1), швидкість кульки змінюється. При цьому змінюється в напрямку перпендикулярному до напрямку її основної радіальної швидкості v. А це означає, що в системі відліку «диск що обертається», кулька рухається з певним прискоренням, напрям якого є перпендикулярним до напрямку радіальної швидкості руху кульки. При цьому на кульку діє відповідна сила інерції, яка і називається силою Коріоліса (Fk). Можна довести, що величина сили Коріоліса залежить як від швидкості поступального руху кульки (v) так і від швидкості кутового обертання диску (ω), і що ця залежність має вигляд Fk=2mωv.
Мал.13. На кульку яка з швидкістю v рухається в системі відліку «диск що обертається», діє перпендикулярна до напрямку швидкості сила, яка називається силою Коріоліса.
Сила Коріоліса – це така перпендикулярна до напрямку руху тіла сила інерції, поява якої обумовлена тим, що рухаючись в обертальній системі відліку, тіло переміщується між точками з різними швидкостями обертання. А це означає, що тіло рухається з певним бічним прискоренням, яке і спричиняє появу направленої в протилежну сторону від прискорення сили інерції (сили Коріоліса).
Позначається: Fk
Визначальне рівняння: Fk = 2mωv;
Одиниця вимірювання: [Fk] = H.
Потрібно зауважити, що лінійна (v) та кутова (ω) швидкості є векторними величинами і що тому їх добуток визначається як добуток відповідних векторів (ω×v). Питання ж про те, як перемножаються векторні величини, виходить за межі програми загальноосвітньої школи. Втім, якщо мова йде про ситуацію в якій рух тіла відбувається в площині перпендикулярній до осі обертання системи, то в цьому випадку числові значення векторного (ω×v) та скалярного (ω∙v) добутків є однаковими.
Таким чином, якщо в системі відліку яка обертається з кутовою швидкістю ω, тіло масою m рухається з лінійною швидкістю v, то на це тіло діють дві сили інерції (Fi = – ma): 1) відцентрова сила інерції Fi=mω2r, поява якої обумовлена обертальним рухом системи; 2) бічна сила інерції Коріоліса Fk = 2mωv, поява якої обумовлена переходом тіла між точками з різними швидкостями обертання. Власне результуюча цих двох сил інерції і визначає відповідну криволінійну траєкторію руху тіла.
Сила Коріоліса є джерелом багатьох важливих та цікавих явищ земного буття. Адже всі земні обʼєкти є частиною системи яка з певною кутовою швидкістю (ω=Δφ/Δt=2π/24∙60∙60с=7,27·10-5рад/с) обертається навколо певної осі. При цьому земні обʼєкти так чи інакше рухаються і тому на них неминуче діє відповідна сила Коріоліса.
Звичайно, зважаючи на відносно малу величину швидкості кутового обертання Землі (ω=7,27·10-5рад/с), миттєві прояви сили Коріоліса є мало помітними. Однак, якщо мова йде про великі масштаби мас, довжин, швидкостей та часових інтервалів, то мало помітні прояви сил Коріоліса стають очевидними та потужними. Ілюструючи цю потужність розглянемо вплив сил Коріоліса на ті процеси які відбуваються в атмосфері Землі. А ці процеси є наступними.
Нагріте повітря екваторіальних областей планети, піднімається вгору та створє зону зниженого тиску. В цю зону постійним потоком направляється відносно холодне повітря більш віддалених широт. Рухаючись в напрямку екватора, повітряні потоки знаходяться під постійною дією сил Коріоліса, які закручують ці потоки у північній півкулі за годинниковою стрілкою, а у південній півкулі – проти годинникової стрілки. При цьому в широкій смузі географічних широт (приблизно між 30º північної та 30º південної широти) утворюються потужні атмосферні циркуляції (мал.14). Приповерхневими проявами цих циркуляцій є постійно направлені вітри, які прийнято називати пасатами. Подібні, але менш масштабні циркуляції атмосферного повітря відбуваються і в більш високих географічних широтах. Крім цього, сили Коріоліса визначально впливають на формування циклонів та антициклонів, ураганів, тайфунів та інших вихрових збурень атмосфери.
Під визначальним впливом сил Коріоліса формуються не лише потужні циркуляції повітряних мас, а й не менш потужні океанічні течії. А ці течії у повній відповідності з напрямком дії сил Коріоліса, у північній півкулі обертаються за годинниковою стрілкою, а в південній – проти годинникової стрілки.
Мал.14. В результаті не рівномірності нагрівання поверхні та під значним впливом сил Коріоліса, в атмосфері Землі та в її океанах виникають потужні циркуляції повітря і води.
Сили Коріоліса спричиняють й інші силові ефекти, зокрема наступні:
1.Під дією сил Коріоліса річки північної півкулі підмивають праві береги, а річки південної півкулі – ліві. При цьому наявні перешкоди, річки північної півкулі огинають з правого боку, а річки південної півкулі – з лівого.
2. Під дією сил Коріоліса, вільно падаючі тіла відхиляються на схід від вертикалі. При цьому на екваторі це відхилення є максимальним, а на полюсах – нульовим.
3. Снаряд випущений у північному напрямку, в північній півкулі відхиляється на схід, а в південній – на захід. При пострілі в зворотньому напрямку, напрямки відхилень будуть протилежними.
4. Снаряд випушений у східному напрямку, відхиляється вгору, а снаряд випущений в західному напрямку – відхиляється до землі.
Та що там кулі, снаряди і вітри. Під дією сил Коріоліса навіть зношуваність залізничних рейок при одностороньому русі потягів буде суттєво різною: у північній півкулі більш зношеними будуть праві рейки, а в південній – ліві.
6. Про еквівалентність силових проявів гравітації та інерції.
В 1905році видатний німецький фізик Альберт Ейнштейн створив свою знамениту теорію відносності, а точніше ту її частину яку прийнято називати частковою або спеціальною теорією відносності. В основі цієї теорії лежать два твердження:
1.Принцип відносності: у всіх інерціальних системах відліку, тобто таких системах де виконується перший закон Ньютона, всі фізичні процеси відбуваються абсолютно однаково.
2. Принцип постійності швидкості світла: у всіх інерціальних системах відліку, швидкість світла в вакуумі залишається незмінною і чисельно рівною 3·108м/с. При цьому ця швидкість є гранично великою. (Це означає, що в інерціальних системах відліку жодні фізичні об’єкти і жодні інформаційні сигнали не можуть рухатись з швидкістю більшою за 3·108м/с).
Виходячи з цих базових тверджень, Ейнштейн довів, що наші уявлення про час та простір, про теперішнє, минула та майбутнє, про одночасність та неодночасність подій, про масу та енергію, про закон додавання швидкостей та про багато інших фундаментальних речей, не зовсім відповідають дійсності. Він довів, що час, простір, матерія та рух (події), є частинами єдиного цілісного, в якому все взаємопов’язано та взаємообумовлено. Що матерія у вигляді речовини в певних співвідношеннях може перетворюватись в матерію у вигляді поля (збуреного простору) і навпаки. Що параметри матерії, простору та часу, певним чином залежать від параметрів руху. Що параметри руху, часу та простору, певним чином залежать від параметрів матерії. Що простір і час, це єдине чотиривимірне ціле простір-час.
Та Ейнштейн не був би Ейнштейном, якби зупинявся на півдорозі. Розуміючи значимість створеної ним теорії, він як ніхто інший бачив і її недоліки, а точніше – межі достовірності. Ці межі обумовлені двома обставинами. По-перше, часткова теорія відносності в точності справедлива лише для так званих інерціальних систем відліку. В Природі ж існує безліч систем відліку які не є інерціальними. Скажімо звична для нас “земна” система відліку, строго кажучи неінерціальна. Неінерціальна тому, що обертаючись навколо Сонця та своєї осі, Земля, а разом з нею і всі її об’єкти, рухаються з певним прискоренням.
По-друге, часткова теорія відносності не була органічно пов’язаною з ньютонівською теорією тяжіння. Більше того, ці теорії певним чином суперечать одна одній. Суперечать бодай тому, що в ньютонівській теорії тяжіння, гравітаційні взаємодії передаються миттєво. Теорія ж відносності стоїть на тому, що жодні сигнали та жодні взаємодії не можуть розповсюджуватись швидше за 3·108м/с.
Розуміючи обмеженість часткової теорії відносності, Ейнштейн ставить нову задачу – створити більш загальну теорію. Теорію, яка б була справедливою для будь якої системи відліку і яка б кількісно пояснювала не лише механічні та електромагнітні явища, а й явища гравітаційні. Вирішуючи дану задачу, Ейнштейн звертає увагу на факт того, що маса одночасно є як мірою гравітації так і мірою інерції. Він розуміє, що цей факт безумовно вказує на те, що між гравітацією, тобто здатністю тіла створювати поля тяжіння, та інерцією, тобто здатністю тіла зберігати стан свого рівномірного руху, існує певний зв’язок.
Факт еквівалентності інерційної та гравітаційної мас оцінювався Ньютоном та наступними поколіннями вчених як певний випадковий збіг. І лише геніальний Ейнштейн побачив за цим на перший погляд випадковим збігом, глибинну фізичну суть. Він зрозумів, що гравітація та інерція, це не просто взаємопов’язані явища, а два різні слова якими позначають різні прояви одного і того ж природнього явища. Пояснюючи суть цього парадоксального твердження, проведемо наступний уявний експеримент.
Уявіть собі закриту ізольовану кабіну яка стоїть на поверхні планети, наприклад Землі (мал.15). Перебуваючи в кабіні і випускаючи з рук яблука та інші тіла, спостерігач неодмінно з’ясує, що вони падають з певним прискоренням – прискоренням вільного падіння g. Вважаючи свою систему відліку інерціальною, тобто такою в якій прискорений рух тіла відбувається лише під дією певної зовнішньої сили, спостерігач зробить висновок: тіла падають тому, що на них діє гравітаційна сила (сила тяжіння) яку створює та планета що знаходиться під кабіною (мал.15а).
Тепер уявіть, що одного разу, коли спостерігач спав, планета миттєво зникла, а натомість під дією певної зовнішньої сили, кабіна почала підніматись з прискоренням а, величина якого в точності дорівнює прискоренню вільного падіння а=g (мал.15б). Прокинувшись, спостерігач побачить, що яблука та інші тіла, як і раніше падають з прискоренням g. Не помітивши жодних змін у поведінці тіл, він буде наполягати на тому, що його система відліку як і раніше є інерціальною, і що як і раніше кабіна знаходиться в гравітаційному полі планети. І це при тому, що насправді ситуація кардинально змінилась. Адже тепер, під кабіною ніякої планети нема, а зв’язана з кабіною система відліку стала неінерціальною.
З огляду на вище сказане, запитується: чи може той спостерігач який знаходиться в закритій ізольованій кабіні визначити, чому падають тіла:
– тому, що на них діє сила тяжіння Fт=mg, яка створюється гравітаційним полем планети;
– чи тому, що на них діє сила інерції Fi=mg, яку створює прискорений рух самої кабіни?
Мал.15. Перебуваючи в закритій ізольованій кабіні не можливо визначити, що є причиною падіння тіл: гравітаційне поле планети (сила тяжіння), чи прискорений рух самої кабіни (сила інерції).
Аналізуючи дану та їй подібні ситуації, Ейнштейн приходить до висновку: ніякими експериментами які проводяться в закритій ізольованій кабіні не можливо встановити, що є причиною падіння тіл – гравітаційне поле планети (сила тяжіння) чи інерційне поле самої прискорено рухомої кабіни (сила інерції). Не можливо тому, що силові прояви сили тяжіння та сили інерції є еквівалентними. А зважаючи на цю еквівалентність, можна стверджувати: в інерціальних та неінерціальних системах відліку всі фізичні процеси відбуваються абсолютно однаково.
Таким чином, аналізуючи експериментальні факти, зокрема факт еквівалентності інерційної і гравітаційної мас, та спираючись на результати багатьох реальних та уявних експериментів, Ейнштейн з притаманною йому чіткістю формулює три базові принципи:
1.Загальний принцип відносності: в інерціальних та неінерціальних системах відліку всі, фізичні процеси відбуваються абсолютно однаково.
2. Загальний принцип постійності швидкості світла: в інерціальних та неінерціальних системах відліку, ніякі взаємодії і ніякі інформаційні сигнали, в тому числі і гравітаційні, не можуть розповсюджуватись з швидкістю, більшою за швидкість світла в вакуумі.
3. Принцип еквівалентності: силові прояви гравітації та інерції є еквівалентними.
Спираючись на ці базові принципи, Ейнштейн в 1916 році створює загальну теорію відносності. Теорію, яка кількісно пояснила все різноманіття механічних, електромагнітних та гравітаційно-інерційних явищ, і яка була достовірною для будь якої системи відліку.
Потрібно зауважити, що в загальній теорії відносності Ейнштейн не просто постулював факт того, що силові прояви гравітації та інерції є еквівалентними, а й зумів пояснити ті очевидні відмінності які існують між цими проявами. Ілюструючи суть цих відмінностей проведемо наступний уявний експеримент.
Уявіть собі ізольовану кабіну, яка в одному випадку знаходиться в гравітаційному полі планети, а в іншому – рухається з прискоренням вільного падіння відповідної планети (a=g). Перебуваючи в цих кабінах експериментатори випускають з рук по два яблука і спостерігають за траєкторією їх руху (мал.16). При цьому вони неодмінно з’ясують, що ті яблука які падатимуть в гравітаційному полі планети, в процесі падіння наближаються одне до одного. Натомість траєкторії руху тих яблук які падають в прискорено рухомій кабіні будуть строго паралельними.
Мал.16. В гравітаційному полі планети та в інерційному полі рухомої кабіни, тіла падають суттєво по різному.
Ясно, що факт зближення вільно падаючих яблук, буде суттєвим лише в тому випадку, коли розміри кабіни та масштаб руху яблук будуть співрозмірними з розмірами тієї планети яка створює відповідне гравітаційне поле. І як ви розумієте, створити таку експериментальну кабіну надзвичайно складно. Однак, якщо мати на увазі принциповий бік питання, то потрібно визнати, що певні відмінності між геометричною структурою істинно-гравітаційного та інерційно-гравітаційного поля все ж існують.
Факт певних відмінностей між істинно-гравітаційними та інерційно-гравітаційними полями здається мізерно несуттєвим. Однак Ейнштейн не був би Ейнштейном якби не звертав увагу на здавалося б незначущі факти.
Будучи переконаним в тому, що силові прояви гравітації і інерції є еквівалентними та намагаючись пояснити ті відмінності які існують між геометричною структурою гравітаційного поля планети та інерційного поля прискорено рухомої кабіни, Ейнштейн приходить до висновку: гравітація нерозривно пов’язана з певним викривленням навколишнього простору, а точніше того, що прийнято називати чотирьох вимірним простором-часом. Власне ідея про те, що гравітація певним чином впливає на параметри простору та часу і є тією ключовою ідеєю яка блискуче реалізована в загальній теорії відносності.
Адже по суті, в цій теорії стверджується, що гравітацію можна представити як результат геометричного викривлення простору. На перший погляд, обгрунтованість такого твердження є сумнівною. Однак, з’ясувавши суть проблеми, починаєш розуміти, що ейнштейнівське тлумачення фізичної суті того, що прийнято називати гравітаційним полем є цілком закономірним та логічно обгрунтованим. Адже коли ми стверджуємо, що масивне тіло створює гравітаційне поле, то по суті це означає, що відповідне тіло певним чином збурює навколишній простір. І якщо параметри цього простору прийнято характеризувати довжиною, площею, об’ємом та кривизною поверхні, то чому нас дивує те, що збурений простір виглядає як простір викривлений?
Наочні уявлення про геометричну суть тяжіння, можна отримати на основі наступного експерименту. Уявіть собі горизонтальну поверхню виготовлену із тонкого шару пружно-еластичної гуми. Цю поверхню ми будемо розглядати як певну модель двовимірного (плоского) простору. При цьому, якщо дана горизонтальна поверхня є геометрично рівною (не викривленою), то її можна вважати певним аналогом гравітаційно не збуреного простору, тобто простору в якому нема гравітаційного поля.
Нагадаємо. Коли ми стверджуємо, що в даній точці простору нема гравітаційного поля, то це означає, що при внесенні в цю точку пробної маси, на неї не буде діяти гравітаційна сила і що тому, пробна маса нерухомо залишиться у відповідній точці. Якщо ж пробна маса відчує дію гравітаційної сили, то вона почне відповідним чином переміщуватись, вказуючи тим самим на наявність та параметри гравітаційного поля.
Поклавши пробну кульку на геометрично не викривлену гумову поверхню та з’ясувавши що кулька залишається на місці, ми робимо висновок: в геометрично не викривленому “гумовому просторі” гравітаційного поля нема. Тепер внесемо в наш “гумовий простір” масивне тіло (мал.213). Під його вагою, гума прогнеться і відповідний простір стане викривленим. Досліджуючи цей викривлений простір, ви неодмінно з’ясуєте, що в ньому пробна кулька прискорено скочується до джерела викривлення. А це означає, що в геометрично викривленому просторі, силове поле є.
Мал.17. В геометрично не викривленому “гумовому просторі”силового поля нема, а в геометрично викривленому – є.
Звичайно, наочно представити викривлення тривимірного простору практично не можливо. Не можливо тому, що ми ніколи і ніде не бачили тривимірної поверхні. А зважаючи на те, що в теорії відносності говориться про викривлення чотиривимірного простору-часу, то наочне представлення такого викривлення стає ще менш можливим. Однак, те що не під силу нашій уяві, можна представити у вигляді математичних моделей та формул. А записавши ці формули Ейнштейн з’ясував, що в зображеній на мал.16 ситуації, встановити причину падіння тіл в кабіні, ви не зможете. Не зможете тому, що в результаті викривлення того простору яке створюється масивною планетою і яке ми називаємо гравітаційним полем планети, ті прямі які на мал.16а зображені непаралельними, за показаннями будь яких об’єктивних приладів будуть паралельними. А це означає, що які б експерименти не проводились в закритій ізольованій кабіні, вони не зможуть встановити, чому в цій кабіні падають тіла:
– чи то тому, що під нею знаходиться певна масивна планета;
– чи то тому, що сама кабіна з певним прискоренням рухається. І потрібно зауважити, що це не домисли теорії, а експериментально встановлений факт.
Таким чином, та ситуація яка представлена на мал.16, і яка на думку “здорового глузду” доводить нееквівалентність силових проявів гравітації та інерції, а отже і не достовірність загальної теорії відносності, фактично є черговим прикладом того, що прийнято називати парадоксами теорії відносності. І не дивлячись на всю очевидну правдоподібність цього парадоксу, він, як і всі інші парадокси теорії відносності, є ілюзорним і таким, що суперечить експериментальним фактам.
7. Сила інерції, як вирок вітчизняній освіті.
Понад три століття тому, геніальний Ісаак Ньютон розповів цивілізованому світу про властивості та прояви тієї «вродженої сили» яка притаманна всім матеріальним об’єктам Природи і яку прийнято називати силою інерції. Минуло більше століття після того, як не менш геніальний Альберт Ейнштейн, пояснив фізичну суть сили інерції та безумовно довів, що ця сила не менш реальне і не менш важлива аніж сила гравітаційних взаємодій.
Та що нашим «видатним» прикоритним підручникописцям до досягнень сучасної науки. У них же свій, особливий, дикунський шлях пізнання Природи. Тому з такою дикунською впертістю, від видання до видання, від покоління до покоління, переповідають нікчемну байку про те, що сила інерції це якась незрозуміла, надумана, віртуальна сила, якої в реальності не існує і про яку не варто й згадувати. І це при тому, що без розуміння та застосування сили інерції, практично не можливо притомним чином пояснити переважну більшість тих подій які відбуваються у Всесвіті.
Не можливо пояснити чому наша Галактика та Сонячна система мають дископодібну форму? Чому під дією сили тяжіння Земля не падає на Сонце, а Місяць не падає на Землю? Чому під дією сили тяжіння важкі і легкі тіла падають з однаковим прискоренням? Чому в кабіні штучного супутника Землі тіла перебувають в стані невагомості і що представляє собою цей стан? Чому в північній півкулі океанічні течії рухаються за годинниковою стрілкою, а в південній – проти годинникової стрілки? Чому океанічні припливи та відпливи відбуваються двічі на добу? Чому космічні ракети доцільно запускати з при екваторіальних частин Землі? Чому більшість атлантичних ураганів спрямовані не на Європу, а на Сполучені Штати. І таких «Чому?» – незліченна кількість. І притомні відповіді на всі ці «чому?» нерозривно пов’язані з розумінням та застосуванням сили інерції.
Втім, те що написано, а частіше не написано в наших підручниках стосовно тих подій які нерозривно пов’язані з певними проявами сили інерції, навряд чи можна назвати притомним та науково обгрунтованим. Бо як не крути, як не верти, а фактом залишається те, що в жодному, наголошую жодному, офіційно та за державний кошт виданому, затвердженого всіма можливими Міністерствами, Академіями та Інститутами, рецензованому купою академіків, професорів, докторів та кандидатів, вітчизняному підручнику з фізики, нема не те що системного аналізу та системного застосування сили інерції, а бодай більш менш адекватної згадки про неї.
А це означає, що ті учні та студенти які навчаються за відповідними підручниками, скоріш за все не знають, не розуміють і не люблять фізику. Та й чесно кажучи, у мене великі сумніви в тому, що вище сказане не стосується самих підручникописців і тих хто їх рецензує та затверджує.
І як не прикро, як не боляче про це говорити, а подібний, плачевний стан речей притаманний не лише фізиці, а і всій вітчизняній освіті. Бо свої «сили інерції» є і в математиці, і в хімії, і в біології, і в історії, і в літературі, і в мові. Бо замість того, щоб надавати учням і студентам цілісну систему знань, замість того, щоб вчити творчому та логічному мисленню, ми забиваємо їхні голови купою найрізноманітнішої, зазвичай не потрібної, безсистемної інформації. Купою формул, дат, цитат та правил, які не мають жодного стосунку до цілісної системи знань.
Скажімо, про яку системність знань можна говорити, якщо у повній відповідності з Міністерствами та Академіями затвердженими навчальними програми, в дев’ятих класах наших загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та колегіумів, замість ґрунтовного вивчення того розділу фізики який називається «Механікою» та ґрунтовного формування базових навичок розв’язування задач, наші учні «вивчають» жахливо-нікчемну кашу розділів:
Розділ 1. Магнітне поле.
Розділ 2. Світлові явища.
Розділ 3. Механічні та електромагнітні хвилі.
Розділ 4. Фізика атома та атомного ядра. Фізичні основи атомної енергетики.
Розділ 5. Рух і взаємодія. Закони збереження.
А після цього, аналогічні каші повторно «вивчають» в десятих та одинадцятих класах.
Стосовно ж «системності» в формуванні навичок розв’язування задач, а по суті навичок застосування теоретичних знань на практиці, я просто мовчу. Бо у відповідності з наявними, писаними і не писаними методичними рекомендаціями, розв’язок задачі фактично полягає в тому, щоб відшукати потрібну формулу та підставити в неї задані величини. А цих формул понавигадували тисячі. Скажімо, описуючи поступальний рух тіла (матеріальної точки), говорять про рух прямолінійно рівномірний, прямолінійно рівноприскорений, прямолінійно рівносповільнений, про рух з початковою швидкістю, про рух без початкової швидкості, про рух рівномірно криволінійний, про рух прискорено криволінійний, про рух тіла кинутого вертикально вгору, про рух тіла кинутого вертикально вниз, про рух тіла кинутого горизонтально, про рух тіла кинутого під кутом до горизонту, про рух тіла кинутого з певної висоти і т.д і т.п. При цьому кожна різновидність руху описується своєю системою формул та своїм алгоритмом розв’язку задач.
І це при тому, що кінематику поступального руху тіла, по суті описує лише одна формула – рівнянням руху називається: х=х0+v0t+(a/2)t2. А розв’язок будь якої задачі полягає в тому, щоб шляхом логічних міркувань, на основі аналізу цієї базової формули та визначальних рівнянь базових фізичних величин кінематики (час, координата, пройдений шлях, швидкість, прискорення), вивести відповідне розрахункове рівняння.
Що робити, питаєте? Ну по-перше, потрібно розплющити очі, зняти рожеві окуляри і визнати той очевидний факт, що сучасна українська освіта знаходиться в глибокій системній кризі. І що ця криза обумовлена не стільки відсутністю належного фінансування, скільки відсутністю будь-якої системності в організації самої освіти. Ця безсистемність проявляється в усьому: в організації самого навчального процесу; в наборі тих предметів які вивчаються в школах, коледжах та університетах; в розподілі тих навчальних годин, які виділяються на ці предмети; в тих програмах які регламентують вивчення відповідних предметів; в тих підручниках які написані під ці програми; в тих методичних рекомендаціях які пояснюють те що написано в цих підручниках, тощо.
По-друге, потрібно розробити чітку, зрозумілу науково та економічно обгрунтовану систему заходів, реалізація яких призведе не до чергової заміни фасадної вивіски, яку ми назвемо черговою реформою освіти, а до створення якісно нової, цілісної, гармонічно збалансованої освітньої системи. Системи, в якій кожний предмет і наповнення кожного з цих предметів, стане частиною цілісного організму, метою та кінцевим результатом роботи якого є виховання інтелектуально, духовно та фізично розвинутої особистості. Особистості, яка крім всього іншого буде патріотом своєї держави, свого народу та своєї землі.
І цю систему заходів мають розробляти не бездарні нікчеми, а люди, які “знають і вміють”. Люди, які розуміють, що ніякими інноваціями, інтенсифікаціями та комп’ютерізаціями не можливо замінити “паличкового” етапу вивчення математики. Люди, які розуміють, що “двійочника” i “п’ятірочника” потрібно вчити по-різному. І що тому в загальноосвітній школі навчальні класи якщо й потрібно ділити, то не за професійними ознаками, а за рівнем інтелектуально-психологічного розвитку учнів. Люди, які розуміють, що в системі загальноосвітньої школи має налічуватись не сорок, не п’ятдесят і не шістдесят навчальних предметів, а максимум десять. І що кожний з цих предметів має представляти собою цілісну систему знань, яка є невід’ємною складовою загальноосвітньої системи.
Втім, всі ці програми, реформи та системи заходів можуть стати реальністю лише в тому випадку, якщо ми дійсно хочемо змін на краще і готові до цих змін. Якщо ж ні, тоді давайте й надалі називати наявну паперову метушню черговою реформою освіти. Давайте й надалі не визнавати факту існування сили інерції, а ту маячню яка написана в наших підручниках – називати законами Ньютона. От тільки, шановні, не тіште себе ілюзіями відносно того, що на брехні та на невизнанні законів Природи, можна збудувати щось путнє.
3.10.2020.