Як громадяни державу захищали, а байдужі – владу обирали.
Певний час, не міг підібрати адекватне та не надто образливе слово, для позначення тих людей, гаслом життя яких є: “Моя хата скраю, я нічого не знаю”. А потім подумалось, оскільки основною рисою характеру та поведінки цих людей є байдужість, у всякому разі, байдужість до загальнодержавних, соціальних справ, то чи не буде правильним позначити їх терміном “байдужі”? Ото ж:
Як громадяни державу захищали, а байдужі – владу обирали.
Об’єктивним показником міри демократичності суспільства (коефіцієнтом демократичності: Д), є співвідношення між кількістю громадян (Г) та кількістю байдужих (Б) в ньому: Д = (Г/(Б+Г))100%. Ви запитуєте, хто такі байдужі, а хто громадяни?
Байдужий – людина чоловічої або жіночої статі, яка сидячи в зручному кріслі, або лежачи на м’якому дивані, сопливо рюмсає: “А что я могу!? Это они виноваты: Сталин, Хрущёв, Горбачёв, Кучма, Янукович, Порошенко, международный сионизм, и т.д, и т.п.”. Байдужий не стане волонтером. За просто так, не вийде на акцію протесту. Добровольцем не піде захищати свою державу, і взагалі не піде. За кіло гречки продасть свій голос на виборах… Основною рисою характеру байдужого є байдужість, а девізом його життя: “Моя хата скраю, я нічого не знаю”.
Громадянин – людина чоловічої або жіночої статі, яка голосно заявляє: “Це моя держава і тому я відповідальний за все, що в ній відбувається!” І не просто заявляє, а в міру своїх сил та можливостей, сприяє демократичному розвитку та процвітанню цієї держави. Саме громадяни стають волонтерами і добровольцями. Саме вони захищають державу від зовнішнього ворога та внутрішніх посіпак. Саме громадяни, за покликом власного сумління, та своїх переконань, виходять на майдани та акції протесту. Саме громадяни, за просто так віддаюсь свою кров, свої кошти та частину самих себе, нужденним. Саме громадяни є становим хребтом будь якого демократичного суспільства.
Не потрібно бути великим аналітиком, щоб не бачити факту того, що на сьогоднішній день, коефіцієнт демократичності України, не перевищує 20%. Очевидним наслідком такого стану речей, є те, що Україну демократизують та захищають громадяни, а владу обирають байдужі. Ну просто тому, що їх банально більше.
Ясно, що в такій ситуації будь яка влада, а наша і поготів, із штанів вискакуватиме за для того, щоб сподобатись своєму байдужому електорату. Саме звідси, увесь цей махровий популізм, всі ці нікчемно поголовні пільги, всі ці поголовні субсидії, всі ці байки про поголовно захмарні пенсії, поголовно безкоштовну медицину, поголовно безкоштовну вищу освіту, всі ці постійні загравання з пенсіонерами, дітьми війни, чорнобильцями, афганцями, реальними та надуманими ветеранами, вчителями, лікарями і т.д., і т.п.
Та якби ж то заради того, щоб дійсно покращити життя тих же пенсіонерів, ветеранів чи вчителів. Але ж ні. Ні, по перше тому, що для покращення життя пенсіонерам, дітям, внукам та правнукам війни, афганцям, чорнобильцям, вчителям, поварам, лікарям, малярам, а за одно і всім іншим – потрібно не пільги вигадувати, а державу розбудовувати. А по друге, не для того всі ці пузаті гречкосії, ублажали свій ватно-байдужий електорат харчпайками, дитячими майданчиками та локшиною на вуха, щоб ось так, ні з того ні з сього, та й дбати про це ватне бидло, а не про свою рідненьку та ненаситну пельку.
Та як би там не було, а правда життя полягає в тому, що історичний поступ держави, визначають не байдужі, а громадяни. І будь яка адекватна влада знає та розуміє даний факт. Бо печінкою відчуває і сотні раз перевіряла на практиці, що її любимий ватно-байдужий електорат ні країну, ні ним же обрану владу, захищати не буде. Тому й прислухається ця влада до аргументів громадянського суспільства. Але ж, то влада адекватна, а не наша.
Втім, стосовно неадекватності нашої, умовно української влади, я напевно переборщив. Бо як же їй убогій бути адекватною, як же їй нещасній дослухатись до вимог громадянського суспільства, коли це суспільство само до толку не знає чого хоче? Не знає по перше тому, що де два українці – там три гетьмани. А по друге, за двадцять шість років незалежності, це суспільство так і не спромоглося сформулювати того, що можна назвати національною ідеєю. І це при тому, що ідея ця абсолютно очевидна: із наявного різномовного, різноконфесійного, різношерстого населення, сформувати консолідовану українську націю (народ), а отже і відповідно консолідовану, потужну, демократичну, процвітаючу та заможну, європейську Україну. І тут ми знову і знову повертаємся до все того ж проклятого питання мови.
Знаєте, хотілось ще і ще раз підібрати такі слова, і навести такі аргументи, які б безумовно довели, що в новітній українській державі не було, нема і ще довго не буде більш нагальної, більш складної та стратегічно більш важливої проблеми, аніж проблема мови. Ще і ще раз наголосити на тому, що у двомовної України, а тим більше України російськомовної, нема не те що європейських, а навіть державницьких перспектив. А потім подумалось: якщо вже факт того, що саме під гаслом захисту руськоязичного насєлєнія (зауважте – не етнічних росіян, а саме руськоязичного насєлєнія), в нашу хату вдерлася дикунська орда – для нас не аргумент; якщо факт анексії Криму та війни на Сході – для нас не доказ; якщо тисячі загиблих та сотні тисяч скалічених доль – нічому нас так і не навчили, то невже тут допоможуть якісь слова? Якщо для нас інстинкт самозбереження не є аргументом, то які ще аргументи можуть бути для нас переконливими? Тим більше, що про ці аргументи та докази, сказано і пересказано. Сказано сьогодні, вчора, позавчора і десять років тому.
Та якими б малоприємними не були реалії нашого теперішнього життя, а Україна була, є і буде. І запорукою цьому – все те ж громадянське суспільство. А досвід двох революцій, досвід волонтерського та добровольчого рухів, переконливо доводить, що в Україні, це суспільство є потужною, життєстверджуючою силою. От тільки б цьому громадянському суспільству, та й зосередити свої зусилля не на владою та швондєр-агітаторами спровокованих показово гучних, а по суті нікчемних медіа приводах, а на базових проблемах цієї держави. Головною ж з цих проблем, безумовно є питання мови. Бо подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а анексія Криму, окупація Донбасу, факт відсутності в цій державі консолідованої політичної нації та національної еліти, факт тотальної корумпованості всіх і вся, факт виховання дітей в атмосфері подвійної моралі та неповаги до закону, факт релігійного розбрату, а у підсумку і факт матеріального зубожіння населення – це прямі наслідки отого цинічно-дурнуватого “А какая разніца, на каком язикє разгаварівать?”.
А ще, нашому громадянському суспільству, та й не завадило б перестати бути тим толерантним, об яке ноги витирають. Бо наша толерантність в царині відстоювання національних інтересів загалом і української мови, культури та ідентичності зокрема, вже призвела до того, що на нашій землі, агресивна гідра великоросійського шовінізму, цинічно та планомірно знищує цю мову, цю культуру, цю ідентичність.
Ми маємо вичавити з себе малоросійського холопа і перестати бути толерантними до вчителя, професора, поліцейського, прокурора, міністра чи будь якого іншого державного службовця, який за все своє життя, чи то не спромігся, чи то не захотів вивчити мову тієї держави, на службі у якої він є. І нас не мають обходити будь які виправдальні белькотання цих нікчем. Бо фактом залишається лише одне – ці нікчеми, нахабно та цинічно плюють на закони тієї держави яка їх годує. І не має суттєвого значення, чому вони так чинять, чи тому що недоумки, чи тому що українофоби, чи тому що і те і друге одночасно.
Ми маємо перестати бути толерантними до всієї цієї руськогаварящєй та руськопоющєй попси, яка кварталиться, камедіклабиться, честьімєється політтусується чи просто патякає на загально національних і регіональних українських телеканалах. Бо якими б аргументами ця швондєр-попса не оперувала, а фактом залишається одне – ця гоп-компанія публічно та цинічно руйнує нашу державу, забирає у наших дітей, внуків та правнуків навіть шанс на нормальне, цивілізоване життя.
Я вже не говорю про толерантність, до тих знахабнілих швондєр-пропагандистів, які ще вчора Путіну задницю лизали та прославляли Руській Мір, а сьогодні з українських телеекранів вальяжно, пихато та зверхньо вчать нас жити. Що кажете, лизали, але без задоволення. То давайте назначимо цих пихатих нікчем, героями України. Ми ж толерантні.
Послухайте, шановні громадяни, шановні патріоти України. Не для того ми виходили на барикади Революції Гідності, не для того голіруч ставали на захист цієї держави, не для того гинули і продовжують гинути наші брати і сестри, щоб ось так віддати цю державу на поталу знахабнілим демагогам та цинічним пройдисвітам. Тому, за ради цієї, нами омріяної України, за ради цивілізованого майбутнього наших нащадків, ми повинні раз і назавжди усвідомити, що наша толерантність не має розповсюджуватись на тих доморощених та пришлих покидьків, які руйнують українську державу та принижують нашу національну гідність. І якщо якийсь покидьок відкриває рота – “мол, я такой же гражданин Украины и имею право…”, – то ми просто зобов’язані толерантно і не толерантно нагадати цьому “гражданину”, що у нього нема права руйнувати цю державу. Бо не має права жінка, яка народила дитину, цю дитину зжерти. А якщо комусь так невимовно подобається Руській Мір, то які проблеми, – ось Бог, а он порог.
От нам би толерантності, та й в прибалтійських республік повчитись. Бо не побоялись ці маленькі країни, та й толерантно заявити, наявним на їх теренах, багаточисельним руськогаварящім прихильникам Руського Міра: до поки не вивчите мову корінного народу, до поки не вивчите його історію та традиції, до поки не навчитесь жити по людські, – не матимете повноцінних громадянських прав, зокрема права обирати владу, права бути вчителем, поліцейським, прокурором, суддею та й взагалі будь яким державним службовцем. І де сьогодні ці маленькі та горді прибалтійські країни, а де ми – великі, розумні та хитрі?
При цьому зауважте, попри наявність певних громадянських утисків, жоден любитель Руського Міра, та й не проміняв комфортне, цивілізоване життя в йому ненависному західному світі, на скрєпи своєї духовно-бездуховної історічєской Родіни. Бо знає, нутром відчуває, що в Руськом Мірє, люди ніколи по людські не жили і жити не будуть. Бо Руській Мір, створено не для того, щоб в ньому по людські жити, а для того, щоб його боялись, пардон – “уважали”. Ну в сенсі: “Ты меня уважаешь!? Ах ты падло, так ты меня не уважаешь…”.
А що ж байдужі? А що байдужі? Байдужі, вони і є байдужі. Їх хата скраю. Втім, не змінюються тільки ідіоти. Україна ж, ніколи не була і не буде країною ідіотів. А це означає, що попри всі потуги нашого східного сусіда-дикуна, коефіцієнт демократичності українського суспільства буде неухильно зростати. А отже зростатиме і наша національна самосвідомість, а разом з нею, наш духовний та матеріальний добробут.
Ото ж: єднаймося, борімося, поборемо!
25.11.2017.