Довгий час мені здавалось, що в Україні, важливість мовного питання є настільки очевидною, що не потребує жодних доказів. Однак йшли роки, а питання мови, все якось не на часі та й не на часі. А справи в державі – все гірше та й гірше. І ось, однієї вересневої ночі 2008 року, моя душа не витримала, розбудила тіло, та й вилила на папір ось це звернення. Звернення, яке й сьогодні не менш актуальним, аніж тринадцять років тому. Нажаль.
ДО НАРОДУ УКРАЇНИ.
Невимовно боляче дивитись на те, як купка знахабнілих політиканів, купка демагогів та пройдисвітів, цинічно руйнує мрію кожного з нас. Мрію, яка називається Україною. Сьогодні ми дійшли тієї межі руйнації своєї держави, за якою цієї держави може і не бути. І от тепер, стоячи на цій критичній, доленосній межі, кожен з нас має усвідомити свою власну, персональну відповідальність за долю цієї країни, долю своїх дітей, внуків та правнуків. А усвідомивши цю відповідальність, запитати себе: “А в якій, власне, країні я хочу жити – цивілізованій європейській Україні, в основі суспільного устрою якої громадянин, з його духовними та матеріальними потребами, чи в напів азійській, напів дикунській Малоросії, де людське життя і людська гідність ніколи нічого не вартували і вартувати не будуть?”
Та чи багато серед нас тих, хто бажає собі та своїм нащадкам, жити в країні, де людське життя і людська гідність нічого не вартують? То чому ж ми, з таким істеричним натхненням деремо пельку за тих, хто тягне нас в це азійське болото? Ах, да, … Н А Т О – страшний та ненажерливий, агресивний і безжальний імперіалістичний блок. Потворна, безжальна військова машина, яка спить і бачить нас рабами, а наших дітей – гарматним м’ясом.
Люди добрі! Та чи ми сповна розуму? Та чи очі і вуха у нас є? Вся цивілізована Європа живе по-людські. І ніякими калачами, ніякими стусанами її з того Н А Т О не виштовхаєш, а нам, гурманам, – не таке. Та навіть ті нещасні югослави, яких це НАТО бомбило та й бомбило, нищило та й нищило, навіть вони, скопом і по одинці, слов’яни і не слов’яни православні і не православні, лізуть та й лізуть в те НАТО. Ну дурні…? Ну що з них візьмеш?… Європа… Інше діло ми, – розумні та хитрі. У нас бо ж свій, особливий шлях. Ми ж бо хочемо як у Швейцарії. Вона ж і не в НАТО і не в ЄС. А от живуть же люди. Та ще й як живуть. Люди добрі! Схаменіться! Спустіться на землю. Яка Швейцарія? Який особливий шлях?
Ах, да. Ми ж слов’яни. Ми ж за слов’янський союз братнього українського, російського і білоруського народів. А я хочу спитати. А хто це поділив нас на слов’ян правильних та слов’ян неправильних? На слов’ян братніх і слов’ян не братніх? Чому білоруси, українці і росіяни – слов’яни, а поляки, болгари, серби, чорногорці, словаки – не слов’яни? А чи хто запитав у башкирів, удмуртів, татар, марійців, чеченців, чукчів, калмиків, та ще у доброї сотні інших корінних народів і народностей Великої Росії, а чи хочуть вони бути слов’янами? А чи хто запитав наших татар і євреїв, грузин і вірмен, венгрів і румун, греків і німців, а чи хочуть вони бути слов’янами? Та й що це за братство таке, коли свого брата, та в ярмо, та в кайдани, та в кріпаки? Коли за те, що брат хоче жити по-людські, та голодоморами його, та гулагами, та концтаборами його? Коли за те, що брат говорить рідною мовою, – та на шибеницю його, та в Сибір, на Колиму, на Соловки. Бо, бачите, мова у нього якась неправильно – слов’янська.
Що, кажете, в семидесятих вже не розстрілювали?! Та й Сибіром тільки деяких перевиховували?! Ну спасибі… Оце так по-братські. Оце так по-нашому, по-слов’янські. Не розстрілювали… Та краще б розстрілювали. Бо нема гіршого зла, як зло приховане та підле. Бо саме, це приховане і підле зло, перетворило нас, нащадків тих, хто першу в світі народну республіку створив, хто першу в світі народну конституцію написав, нас, нащадків славного українського козацтва, – та в глухонімих суржикомовних малоросійських хохлов. І де ж ви тепер українці славної Донеччини і Луганщини, Слобожанщини і Дніпропетровщини, Миколаївщини і Одещини, Херсонщини і Запоріжжя? Де ви нащадки славного запорізького козацтва? Чи пам’ятаєте свою історію, свою мову, своє коріння? Чи гідні слави роду козацького? Мовчите?… Ну мовчить, мовчить…
А може годі мовчати? Бо вже промовчали все що могли і чого не могли, Бо вже домовчалися до того, що тепер бандюки та мерзотники – у нас і за отаманів, і за кумирів. Бо це ж вони підняли з руїн Донеччину і Луганщину, а на тих руїнах та й рай земний збудували. Це ж вони спасають наших дітей від ненажерливого НАТО і ревно оберігають нашу рідну найправославнішу із православних, православну московську церкву. Це ж вони боронять нашу рідну російську мову і рятують нас від насильницької українізації. Це ж вони спасають російськомовне населення від кровожерливих фашистів-бандерівців.
Люди добрі! Схаменіться! Та з яких же це пір, бандюки і мерзотники стали вашими спасителями? З яких це пір, ви та ваші діти перестали бути для них дешевою робсилою? З яких це пір, вони перестали заробляти на вас, та на у вас же вкрадених заводах мільйони і мільярди?
А ми все мовчимо та й мовчимо. А національна еліта все думає та й думає. Думає та й передумує. Яку ж бо таку національну ідею придумати? Та вже додумалась до того, що довела нас і себе до краю прірви, за якою новий виток дикунського іга. Зупиніться, браття. Одумайтесь. А якщо ця, так звана еліта, ідеї національної сформулювати не може, та і як же їй, убогій, ідеї формулювати, – двох слів до купи зв’язати не може, в одному солові по три помилки робить, – то давайте допоможемо їй, та й скажемо, прокричимо, проволаємо: “Ми, багатонаціональний народ України, понад усе прагнемо стати цивілізованою європейською нацією. Рівною серед рівних і вільною серед вільних. Ми прагнемо жити в цивілізованій, процвітаючій європейській державі і за для цього не пошкодуємо ані сил, ані натхнення, ані живота свого. І від тепер, ми не дозволимо ніяким покидькам, і ніяким пройдисвітам плюндрувати і зневажати нашу землю і нашу країну. Бо це наша земля, наша країна, наше місце під Сонцем. Слава Україні”.
Напевно, на цьому можна було б поставити крапку. Та от біда. Є у нас одна болячка, яка дійсно роз’єднує нас, ятрить наші серця і душі. Бо ті страшилки про кровожерливе НАТО і ті байки про наш, особливий, ”швейцарський” шлях до Європи, це так, для дурників, для німих, глухих і сліпих. А от що дійсно рве нашу країну на шматки, так це мовне питання.
Так вже склалося, що в реаліях сучасної України, мовне питання, це не питання національної приналежності, а питання національної безпеки. Бо подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а правда життя полягає в тому, що імперська Росія закінчується там, де закінчується її російськомовне населення. А це означає, що в російськомовної України нема не те що європейських, а навіть державницьких перспектив. Це означає, що зовні привабливе гасло “ дві мови – один народ”, це саме те приховане та підле зло, яке раз і назавжди вирішить українське питання. Вирішить так, як того прагне імперська Росія – повне і безумовне зникнення української нації, знищення як культурно-політичного явища, як етносу, як народу, як держави.
Ми цього прагнемо? Тоді давайте й надалі белькотіти: “а какая разница, на каком языке разгаваривать?” Давайте й надалі базікати про насильницьку українізацію. Давайте й надалі дурити одне одного паперовими реляціями щодо україномовності нашої преси, телебачення, освіти, державних інституцій, тощо.
Сьогодні кожен із нас, кожен громадянин цієї держави в незалежності від його національної, мовної чи релігійної приналежності, з усією відповідальністю має усвідомити, що боротьба за українську мову, це не боротьба проти Росії, російської мови чи російського населення. Боротьба за українську мову, це боротьба за саме існування української держави, за її європейське майбутнє, за цивілізоване майбутнє наших дітей, внуків та правнуків. І якщо ми, багатонаціональний народ України, переможемо в цій боротьбі, то неминуче побачимо Україну вільною і процвітаючою. Бо це тільки для імперської Росії, Україна була, є і буде дурнувато-шароварною Малоросією. В сім’ї ж вільних європейських держав, Україна приречена бути великою процвітаючою і успішною. Вірте в це і ми переможемо! Україна переможе! Слава Україні!
Вересень 2008