Не байдужим

В новітній українській державі не було, нема і ще довго не буде більш нагальної, більш важливої та більш складної проблеми аніж та, яку прийнято називати мовним питанням. Власне, окупація Криму та війна на сході, факт відсутності в цій державі політичної еліти та консолідованої нації, це прямі наслідки отого дурнувато-цинічного “а какая разница на каком языке разгаваривать?”

Я вже не говорю про морально-етичну сторону цього питання. Бо якщо на уроці, вчитель так-сяк белькоче українською, а на перерві, зневажаючи закони цієї держави, цвірінчить російською, то хоче він того чи не хоче, а привчає учнів до того, що в Україні можна плювати на закони, що можна говорити одне, думати друге, а робити третє. А потім, всі щиро дивуються, чому ж це ми, такі чесні та православні, живемо в країні де подвійна мораль та неповага до закону – норма життя.

Я вже просто мовчу про той абсолютно очевидний факт, що імперська Росія закінчується там, де закінчується її російськомовне населення. А цей факт означає, що в російськомовної України нема не те що європейських, а навіть державницьких перспектив. Бо хочемо ми того чи не хочемо, а в російськомовну Україну рано чи пізно неминуче вдереться очманілий від шовіністичної пропаганди та алкоголю дикун і белькочучи якусь маячню про слов’янське братерство та православні скрепи стане перевиховувати “неразумних хахлов” сибірами, гулагами та голодоморами. А якщо і не вдереться, то буде колотити всіх і вся, допоки ми не перегреземо один одного. От тільки не тіште себе ілюзіями відносно того, що для цього дикуна, російськомовний хохол, менший хохол аніж україномовний.

Звичайно, ми можемо заплющити очі, заткнути вуха, відключити мізки, та й зробити вигляд, що ніби то проблеми і не існує. Власне це ми і робимо. А ще, покладаючись на наше споконвічне “та якось то воно буде”, можемо сподіватись на те, що наявна проблема якось сама собою та й вирішиться. Власне на це ми і сподіваємся.

Ой лі, панове громадяни, – не вирішиться. І наочний доказ тому, наша натепер вже чверть столітня історія незалежності.

Ні, якщо ми такіє руськіє, то давайте чесно скажемо: «ми руськіє!». Але, шановні, не тіште себе ілюзіями того, що ви будете руськіми і не в Росії, що ви будете руськогаварящіми і не руськіми. Не тіште себе і не дуріть своїх нащадків ілюзіями того, що руськогаварящая Україна буде в когорті цивілізованих держав, а не в тому дикунському світі який називається Руськім Міром. Міром, який не має нічого спільного ні з Київською Руссю, ні з Богом, ні з християнством, ні з цивілізованим світом.

Ми можемо скільки завгодно розповідати про російськомовних патріотів та україномовних покидьків. Ми можемо скільки завгодно розказувати про двомовну Канаду та тримовну Швейцарію. Ми можемо навести тисячу аргументів, які поясніть всім і вся, чому сьогодні ми загалом і кожен зокрема не можемо бути україномовними українцями. Ми можемо скільки завгодно дурити себе та увесь світ. Єдине чого ми не зможемо, так це обдурити закони Природи. А ці закони стверджують: імперська, дикунська Росія закінчується там, де закінчується російськомовне населення. Ці закони наполягають: збудувати цивілізоване, демократичне суспільство та відповідну державу на брехні та подвійній моралі, не можливо.

Отож, панове громадяни, а особливо ті, хто бачить Україну цивілізованою європейською державою, не дуріть ні себе, ні своїх нащадків. Не шукайте виправдань. А почніть з себе. Бо подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а в сучасній Україні нема більшого патріотизму та більшої громадянської відповідальності, аніж говорити українською, читати українською, співати українською, думати українською.

 

 

 

Більшість з представлених в даному розділі статей були написані майже десять років тому. Однак, нажаль, вони не втратили своєї актуальності і сьогодні.

 

Подобається

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *